Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами[24], одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, й на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну Гори на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.
На головному конці[25] Гори, що тягнувся від Подольських воріт до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі забряжчали об камінь посохи – бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
– Вставай, княжичу, вставай!
Він ще хотів спати, нелегко було підійняти важкі повіки, але знову до плеча торкнулась рука:
– Вставай-бо, княжичу!
І тоді княжич остаточно прокинувся, розплющив очі, подивився перед собою.
Біля ліжка стояв вуйко[26] його Асмус в темному опашні, на якому окреслювались сива борода й бліді руки. Праворуч від нього на столику рівним вогнем горіла свічка, через вузьке вікно, біля якого стояло ліжко княжича, видно було зорі.
Вуйко Асмус допоміг княжичу помитись, простежив, коли він одягався, і разом з ним спустився сходами в сіни.
Тут, у сінях, було людно. Саме в цей час змінювались гридні – сторожі терема, скрізь горіли світильники, біля сходів стояли молодший брат Святослава Уліб, воєвода Свенелд і ще кілька бояр і воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тільки він спустився, привітались і рушили переходами до стравниці.
Стравниця виходила вікном на Дніпро, там вже горіли два світильники; в кутку, у побудованій як жертовник печі, палахкотів вогонь. Посеред стравниці стояв стіл, накритий білою скатертиною, навкруг нього – стільці з високими спинками.
На столі все було готове для снідання: посередині лежав у великій корчазі хліб, край столу – череп’яні миски й дерев’яні ложки, келихи, налиті пахучим квасом з княжих медуш.
Княгиня Ольга увійшла до стравниці з інших дверей і зупинилась на порозі. Була вона одягнута, як належало, – у білій сукні тонкого шовку з срібними пальметами по всій тканині, облямованій широкою темною каймою; поверх сукні плечі її облягало червоне, заткане золотом корзно[27], темне волосся, зачесане на проділ, прикривала шовкова біла пов’язка, кінці якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду – золота гривна[28] – поблискував на шиї, а на ногах у неї були червоні хзові[29] чобітки.
Княгиня була не молода вже жінка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чітко окресленим носом, тугими устами, проте блідість, кілька глибоких зморщок на чолі, великі запалені очі, що проймали, здавалося, людину наскрізь, свідчили про її неспокій, тривогу, може, довгі безсонні ночі.
Тільки княгиня увійшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.
– Здрава будь, княгинє! – мовили вони.
Княгиня відповіла на їх привітання, ступила вперед і зупинилась біля столу.
Тоді до стравниці зайшла літня, трохи зігнута жінка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгині, вклонилась їй і поцілувала руку.
– Дозволь, княгинє, подавати страви!
– Починай, Ярино! – відповіла княгиня.
Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стіл горнці, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотіла юшка, велику миску з сочивом. У світлиці запахло лавром, чябром, перцем.
Але княгиня не робила знака сідати до столу. Вона обернулась до воєводи
