Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– Чую, – промовив княжич Святослав і вклонився матері.

У цей час на сходах, що вели в сіни, почулися кроки багатьох ніг, збуджені голоси, і в Людну палату увійшло кілька чоловік – в темних свитках, підперезані широкими ремінними поясами, з кишенями на них для ножів, огнива, солі й гаками, на які можна було чіпляти речі, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородаті, чорні від сонця й вітру.

Найбільше з них вражав один чоловік – старий, сивий, якого вели під руки, бо він нічого не бачив – замість очей в нього зяяли дві червоні западини.

– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши сліпого.

– Я, матінко княгинє! – крикнув, почувши її голос, Полуяр і повалився їй у ноги.

– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Він встав.

– Говори!

У палаті настала така тиша, що чути було, як віє вітер одразу за вікнами, як глибоко зітхнув Полуяр.

– Ранньої весни, – почав він, – як пам’ятаєш ти, княгинє, і всі ви, люди, вибули ми лодіями з Києва-города, щоб дійти до Верхнього Волока[35] спуститись Доном, переволокти лодії до Ітиля-ріки[36] і пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як і батьки наші, діди й прадіди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межі. Так їхали й ми з великим добром – моїм, твоїм, княгинє, вашим, добрі люди, щоб самим його продати, а інше добро собі привезти.

Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течії Десною й Сеймом, як волокли лодії від Сейму до Дону і як пливли Доном до Саркела, де в білих вежах стоять хозари й беруть десятину.

Але про цей довгий і важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києві, цього не знав, а зикінчив:

– Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не білі вежі, а великий кам’яний город, і заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночі налетіли й оточили нас вої. Двох купців – Греха і Стогуда – вбили, багатьох покалічили, все добро наше й твоє забрали, а мені за те, що не випустив меча з рук, викололи очі.

– Що ж то за город?

– Хозарський, тільки храмина в ньому поганська, грецька.

– А головників[37] бачив?

– Бачив, княгинє.

– Хто вони?

– Гречини…

Над обрієм з’явився блискучий промінь сонця. У палату враз увірвалося багато світла, постаті бояр, воєвод і тіунів стали виразнішими, на обличчях їхніх можна було вчитати тривогу й розпач.

– Матінко княгинє! – залунало багато голосів. – Що робиться? На Ітилі-ріці вбивають, у Царгороді роздягають, а печеніги хіба не від них? Гречини, тільки гречини…

– Недобре діють хозари й гречини, – сказала княгиня Ольга, – але маємо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгороді даємо і все беремо від них по укладу.

– У Царгороді, – гомоніли купці, що не раз за своє життя виміряли шлях до Константинополя, – з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Ні, княгинє, мусимо їхати до імператорів і до кагана, чинити суд з ними…

Княгиня Ольга встала з крісла. Вона знала, що кричать до неї не тільки ті, що стоять тут, у палаті, кричить, волає до неї вся земля. Та хіба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Ігорем? Хіба можна потопити в Дніпрі харатії з греками, підписані давніми князями?

– Я чую вас, бояри й воєводи, – промовила вона, – і пошлю слів[38] до Ітиля і Царгорода.

– Що зроблять сли? – крикнули тоді воєводи. – Не з словом до них треба йти, а з мечем.

– Але як іти з мечем? – з болем сказала княгиня. – Іти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на греків, щоб під Києвом стали хозари. А в полі блукають ще й печеніги – вони служать і хозарам, і ромеям…

– Не бійся, княгинє! – кричали воєводи. – Підемо на хозар, а там і на гречинів.

Княгиня Ольга,