Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Проте Асмус ніколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидіти на коні і що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на траві, спочити. Ні, воєводі, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв під стінами Константинополя, негоже сидіти на землі, ліпше вже їхати на коні до кінця.

Та й не тільки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. йому випала щаслива доля. З дитячих літ пестить він княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам уміє, готує Святослава до вокняжіння.

От і зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом і землею, впивається пахощами трав, а відтак починає розпитувати Асмуса.

Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробігає й пробігає свіжий вітер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землі білі квіти ромену, жовті сережки шальвії; тільки тирса супротивиться – підіймає вгору свої пружні ості, й мінлива сивина затягає поле з краю в край.

Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився між могил, на вершинах яких стоять сірі, витесані з каменю постаті богатирів, які в давні часи боронили цю землю. Це – Залозний шлях, гостинець, яким їздять купці-гості. Він тягнеться від города Києва до Ітиля-ріки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тільки в траві сюрчатимуть коники, високо вгорі співатимуть жайворони, на схилах могил іноді засвистить байбак, а ген-ген на обрії промчить, як хмара, табун диких коней.

Але і княжич Святослав, і його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, і очам відкриваються села, городища, ниви, сади, колодязі. З давніх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б’ють звіра в лісах, що перетинають поле, ловлять рибу в ріках, які тихо несуть свої води до Дніпра.

От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якій встають марева, і розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.

– І що там? – показує княжич рукою на північ.

– Тут, княжичу, поле й поле, а там ліси, великі ріки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський ліс, далі Волок, Заволоччя, ще далі верхні землі, Новгород і Крижаний окіян А за окіяном вже варяги по морю, далі ляхове, німці, франки, а на острові в морі англяни..

– І всюду до окіяну живуть наші язики?

– Так, княжичу, аж до окіяну живуть язики наші, деякі з них жили тут у полі й над морем, а потім пішли у верхні землі, деякі вийшли із-за Ітиля-ріки і поріднились з нашими племенами.

– І всі вони тягнуть до Києва?

– Так, княжичу, усі вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тільки в’ятичі, – він показав рукою на північний схід, де низько над обрієм висіла рожева хмара, – дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Ітилю, що також сукупно з хозарами.

– Звідки ж взялися ці хозари? – запитує княжич. Асмус замислюється.

– Там, над Ітилем, – поволі відповідає він, – жили раніше наші люди, наші племена, а вже потім із земель південних прийшли хозари. Не нашої віри, чужого роду…

– То треба було їх не пускати, бити.

– Не пускали, били, – відповідає Асмус, торкаючись перебитої руки і згадуючи, либонь, про давні рани. – Але в наших землях було неспокійно, мусили боротись з варягами, вже кілька віків боремось з Візантією, а тим часом хозари сіли над Ітилем, перетяли нам шлях до моря, поріднились, хоч самі юдеї, з імператором Візантії – християнами, от і мусимо ми їм платити дань…

Святослав зупиняє коня. Сірими своїми очима довго дивиться на схід, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрієм.

– І далеко до цих хозарів? – запитує він. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.

– Оцим полем, – повільно говорить він, – треба їхати повний круг місяця, й тоді буде Ітиль-ріка.

– А далі, далі?

– За Ітилем-рікою, – веде далі Асмус, – буде Джурджанське, а як по-нашому – Хвалинське море, над яким живуть різні язики – Вірменія, Персида, Ватр, Сирія, Мідія, Вавилон, Аравія, Індія, а ген-ген – хинці…

Асмус примружує очі, пригадує.

– А в полуденних землях, он там, – показує він рукою, – за нашим Руським морем, суть Лівія, Нумідія, Масурія, там египет, Фіва…

– І ти скрізь там бував, уй Асмусе?

Асмус глибоко зітхає.

– Світ великий, княжичу мій, – каже він, – і всього його одній людині не сходити. Та й що світ? Своя земля,