Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Бразд байдуже махнув рукою:

– Нехай це буде тобі.

Аж тоді Сварг тихо промовив:

– А мені, браття, дайте різну кузнь. Там у клітях чимало її лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони ні до чого, мені будуть у нагоді.

– Забирай усе! – крикнув Бразд.

– Бери, – згодився Микула.

І вони замовкли. З усім нібито закінчили. Що справді можна було ще поділити в оцій старій, убогій хижі? Але брати не йшли, вони немов сп’яніли від розмови, може, в них бродив ще хміль і від тризни.

– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срібла, кун?

Він подивився на Микулу недовірливими хижими очима.

– Золота, срібла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звідки ж вони?

– Зажди, брате! – вже більш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти мені сам говорив про скарб, який тобі заповідав батько.

– Так, говорив…

– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобі казав.

– Бачу, Сварже, бачу, – запалився і Бразд.

– Так де ж цей скарб? – заревів Сварг.

Микула схопився на ноги. Схопились і брати. Червоний жар світився в них під ногами, тіні братів сягали стелі, й здавалося, що вони впираються в неї головами.

– Що ви говорите? – захрипів Микула.

– Говори краще ти! – кричав Бразд.

– Віддавай скарб! – волав Сварг.

І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його тіла міг висипатись батьків скарб.

– Клянусь Перуном! – хрипів Микула. – Не дав мені батько ніякого скарбу. Він говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.

– Брешеш! – кричав Бразд і трусив Микулу.

– Лжа! – волав Сварг.

Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик – на помості прокинулася Віста і в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:

– Пощо убиваєте? Пощо?

Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також закричала.

Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

– Ходімо! – промовив Сварг.

– Підемо! – махнув рукою Бразд.

Вони ще потоптались на місці, обернулись і, вдаривши дверима, вийшли з хижі.

– Що то було? – запитала Віста. – Чого вони тебе хотіли вбити?

– Мовчи! – відповів Микула. – Мовчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не вб’є. Лягайте спати, спіть…

Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.

З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін.

Гора[18], як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалась.

Одразу ж після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів[19], що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів[20], смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города, – запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.

Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях