Обліковець - Марина Троян

– Я хотів сказати, – спробував я реабілітуватися й видатися меншим йолопом, ніж був насправді, – що ти перша з наших, кого я побачив! Не знаю чому, але я дуже зрадів цій зустрічі. Я чомусь думав, що ми одне одного не бачимо.

– А-а-а, – байдуже протягла вона, не полишаючи свої монети. – Декого з наших ми можемо бачити, але не всіх.

– А ти чия? – Я таки не втримався й озвучив це питання.

– Лейлина, – відповіла чорнявка, покрутившись на стовпчику, і в цьому русі я помітив певну нетерплячість. – Міг би й здогадатися, адже ти мене таки бачиш! – передражнила вона мене.

– О, вибачте, Ваше Всезнайство! – ображено буркнув я й відвернувся. – Не буду більше ображати вас своєю неосвіченою присутністю!

Я попрямував за хату в надії й собі знайти якогось стовпа, бажано – вільного від бундючних дівуль.

– Та ну, хто ж так швидко ображається! – гукнула мені в спину чорнявка, і я сприйняв ці слова як спробу вибачення. – Іди, сідай поруч. Усе одно нам із тобою доведеться часто перетинатися.

Я примостився біля чорнявки на сусідньому стовпі й хотів назватися, але не міг цього зробити належним чином, бо досі не знав свого імені.

– Сто двадцять восьмий, – сказав я, трохи ніяковіючи. – Вибач, але той номер – це єдине, що я про себе знаю.

– Не хвилюйся, я знаю не більше, – дівчина облишила свій зверхній тон і тепер здавалася якщо не доброзичливою, то хоч нормальною. – Я – сто тридцять третя, – на цих словах вона трохи поморщила носа. – Як гадаєш, ми наші імена колись дізнаємося?

– Я так собі думаю, що нам їх відкриють, коли ми станемо сірими, – з розумним виглядом відповів я, згадуючи Сороя.

– А ми повинні стати сірими?

– Точно не знаю, але чомусь мені так здається. Адже очевидно, що сірі більше знають і більше вміють, отже, вони мають бути вищі за ієрархією. Крім того, мені не хочеться думати, що я до кінця віку буду лише порядковим номером.

Сто тридцять третя просяяла до мене загадковою усмішкою й хитнула босою ногою.

– У нас залишилося значно більше від людей, ніж ми собі думали, чи не так? – закинула вона, і я з нею не міг не погодитися.

Отак ми сиділи на воротах, двоє обліковців-початківців, і відзначали своє знайомство, чеберяючи босими ногами в зимному повітрі.

Виявляється, Третя (ми домовилися для зручності скоротити наші номери до однієї цифри), крім мене, бачила ще обліковця Серафими. Це був тисяча чотириста сьомий (схоже на те, що наша нумерація в якийсь момент починається спочатку), сивий дідок із бородою, за словами Третьої, дуже жвавий як на свій вік. Хоча в нашому випадку про вік мову вести, мабуть, недоречно.

– Що дивно, – ділилася роздумами Третя, – я ніколи не бачила Шрамового обліковця! Хоч за цей час ми вже мусили десь стикнутися лобами.

– Я також не бачив іще жодного обліковця Мілиних домашніх, – розділив я її подив. – Зрозуміло, що в Полі його ще немає, бо ж їй лише шістнадцять, але Надин мав би вже показатися. Он навіть тебе я бачу, а Міла з Лейлою тільки нещодавно познайомилися…

– У Полі вже є, – виправила мене Третя.

– А ти звідки знаєш? – не повірив я.

На мить у мене майнула підозра, що Третій відомо більше, ніж вона показує, але та спокійно відповіла:

– Сьомий каже, що дівчина, яка народила дитину, отримує обліковця незалежно від віку. Не забувай, що він – обліковець повитухи і знає, про що говорить. І він стверджує, що завжди бачить обліковців новоспечених мам. Але навіть він, – Третя розвела руками, – жодного разу не бачив Шрамового. От тобі й тема для роздумів!

Насправді, крім того, чому ми одних обліковців бачимо, а інших – ні, роздумувати нам обом було над чим. Наприклад, над тим, звідки ми взялися, адже обоє мали відбиток враження про людське життя й підозру, що ми – вчорашні люди, хоч нічогісінько про те вчорашнє й не пам’ятали.

Або яке наше призначення тут сьогодні, крім того, щоб назирці ходити за нашими підопічними та збирати монети?

Так, монети. Третя сиділа й підкидала правою рукою жменю золотих монет. І я знав напевне, що в її лівій кишені лежить купка срібних. Я теж мав такі: у правій кишені – золоті, у лівій – срібні. Монетки час від часу з’являлися в мене то в одній, то в іншій руці, і я клав їх у відповідну кишеню. Не знаю чому, та я не міг їх впустити на землю, викинути чи загубити. І що з ними робити, я також не знав. Тому просто тягав за собою в кишенях, скидаючись на ходячу свинку-скарбничку, і сподівався на єдине: що кінець кінцем мене не доведеться розбивати, як ту свинку, щоб отримати накопичене.

– А хай йому, оце так вона розійшлася! – несподівано вигукнула Третя й зістрибнула з воріт.

Якусь мить я сидів і з подивом витріщався на її схвильоване обличчя, аж поки й мене наздогнало щось схоже на емоційне цунамі.

З хати йшов такий вихор, що якби ми мали хоч трохи ваги, нас би знесло до котрогось із полюсів. Серед усього потоку відчуттів, що важко хльостав нас зусібіч, я зміг розпізнати лише маленькі часточки Мілиного занепокоєння, тимчасом Третя аж трусилася від того, що впало на її голову.

Імовірно, у хаті здійнявся скандал серед господарів, від якого Лейла опинилася чи не на грані, а Міла була просто спостерігачем.

– Ой, хоч як не хочеться, але доведеться туди пірнати! – зітхнув я, намагаючись надати голосу якомога більшої безтурботності, щоб трохи збадьорити Третю. Але вона вже зникла.

Якби Шрама хтось запитав, чим є життя особисто для нього, він без зволікань відповів би: «Водостоком». Ти сидиш у ньому гвинтиком, і повз тебе постійно щось пропливає: іноді чиста вода, іноді брудна, а часом узагалі якісь смердючі відходи, такі токсичні, що після них від тебе залишається хіба шапка. Отак воно все тече повз тебе, і ти нічого не можеш вдіяти, бо від тебе нічого не залежить. Усе залежить від того, у якому місці якого водостоку тебе вкрутили. Якщо пощастить – сидітимеш у вихідній трубі з артезіанської свердловини й насолоджуватимешся чистотою й свіжістю буття. Якщо не пощастить, усе життя нюхатимеш помиї в каналізації. Але основна заковика полягає в тому, що хай би де ти сидів, рано чи пізно все одно заіржавієш і полетиш на брухт, тож нащо його смикатися? Сувора правда життя: усе,