Обліковець - Марина Троян

– З тобою і так горя вистачає! – шпигнула захмелілого діда котрась із кумась, але по ній було видно, що вона цілком із ним погоджується.

Серафима тоді забула і про колонку, і про двері, а пішла тинятися селом. Вона не могла тверезо мислити, очі застилала злість упереміш із відчаєм, а в серці немов оселилася орда термітів.

Жінка блукала по вулицях із єдиною метою – вивітрити із себе важкі емоції, щоб мати змогу щось далі вирішувати, та на одній із вулиць натрапила на того п’яного діда – він лежав білий із піною коло рота. Нахилившись до п’яниці, Серафима зрозуміла, що той мертвий.

Вона сіла біля тіла і якусь хвилину непорушно сиділа. Потім підвелася й пішла до школи.

Дочекавшись закінчення уроків, вона довго спостерігала за тим, як діти купками перешіптуються в Лейли за спиною, тицяючи в неї не тільки пальцями, а й гілками, шарпаючи її та сміючись із неї. Потім вийшла поперед школи й голосно, як із трибуни, заявила, щоб її почули і учні, і вчителі:

– Хто насмілиться вчинити шкоду цій дівчинці, на того ляже невідворотне прокляття!

Забрала Лейлу й пішла додому.

Звісно, дідове тіло скоро знайшли серед вулиці. Селяни почали перемовлятися, хто і за яких обставин бачив його останнього разу. А на додачу селом поширилася чутка про Серафимин вибрик перед школою. Усі швидко додали два і два.

Серафиму почали побоюватися. Лейлу відкрито вже ніхто не займав…

Як хотілося Серафимі вберегти дочку від усього павутиння й молі цього світу, запхнувши їх, як і свої жалі, собі глибоко всередину, самій тихо труїтися й задихатися, але бачити, як Лейла живе й радіє життю. Бачити, як вона всміхається людям, і як люди – о, диво! – відповідають їй тим самим. Бачити, як вона трудиться над чимось, не зморюючись і не жаліючись, а благословляючи кожну нову справу, бо знає – вона потрібна і без неї не можуть обійтися. Бачити, як вона ночами тихо й міцно спить, а не схлипує в подушку й не метається на ліжку від нічних марень – відгомону денних нещасть. І ніколи, ніколи – ніколи! – не почути від дочки слів докору й ненависті, коли вона дізнається правду про них…

Та хай би як Серафимі цього хотілося, вона ще не втратила останньої тямки, щоб розуміти: то все утопія. Їй не вистачить часу, щоб проковтнути самій усі доччині негаразди, не вистачить рук, щоб відгородити її від світу. Але поки поруч, вона загартовуватиме Лейлу всіма доступними способами.

Певних успіхів Серафимі таки вдалося досягти. До свого повноліття Лейла не боялася ніякої роботи, не боялася людей і – завдяки мудрому підходу Серафими – уже не боялася й чоловіків.

Шрам виявився несподіваним, але в остаточному підсумку досить корисним поворотом у Лейлиному житті. Спочатку Серафима, як і кожна любляча мати, мало не вибухнула з люті, коли дізналася від людей про безсоромного спокусника, який обкрутив її маленьку, ще таку зелену, нетямущу, довірливу дочку. Але життя навчило Серафиму не рубати на гарячу голову, і вона згодом не раз подумки хвалила себе за те, що їй вистачило терпіння дослухатися до тієї науки. Переступивши через себе, через жіночу гордість і свої материнські пориви, переступивши через людей, – які неодмінно її осудять, і кожен, хто ще не встиг покласти собі в кишеню камінь на неї, тепер обов’язково це зробить, – Серафима знайшла того покидька й замість того, щоб власними руками задушити його, запропонувала поселитися з ними. Вона розсудила так: хай краще Лейла набирається цього досвіду тут і зараз, під пильним оком мамки-знахарки, ніж збиратиме собі фізичної й моральної кривди десь по темних кутках. А вона, Серафима, уже стерпить сором за них обох, аби тільки Лейла остаточно не зневірилася в людях і в собі.

Але Шрам перейшов межу. Сама Серафима ще стерпіла б, та вона більше не могла дозволити Лейлі терпіти це все. Хіба ж Лейла все життя мусить жертвувати своїми зубами, своїми захованими скарбами і своїм спокоєм на догоду якомусь нікчемі? Хіба ж вона це заслужила? І хіба ж мати змириться з такою долею для єдиної дочки?

Шрам пожив у них своє, настав момент випроводити його з миром на всі чотири сторони. Настав час, щоб Лейла сама його випроводила. Мати бачила, що Лейла дійшла до цього, тільки не може наважитися на рішучий крок. І трохи дитині помогла. Вона навмисне на Шрамових очах дала Лейлі сотню, порадила десь заховати й почала вести зворотній відлік…

Серафима зняла кришку з каструлі, де настоювався її відвар, і вдихнула ароматний пар.

З цим етапом завершено. Треба починати наступний.

Серафима налила відвару собі в чашку, решту процідила в банку, щільно закрила кришкою й понесла до шафки. За дверцятами рядочком вишикувалися слоїки і пакетики того, що нині складало Серафимине існування. Вона поставила банку з відваром на вільне місце, попередньо діставши з дальнього кутка поліетиленовий пакет з аптечними коробками. Лейлі вони ніколи потрібні не були й навряд чи будуть. Серафима загорнула коробочки в кілька шарів газети й викинула в сміття. Сьорбнула відвару з чашки, трохи подумала, підійшла до сміття й накидала зверху ще газет.

Ні Лейла, ні її нова подруга Міла не повинні були навіть здогадатися, що ті ліки із самого початку призначалися для смітника. І хоча лікувати тіло тим лікам не довелося, вони гідно виконали не менш благородне й не менш цілюще завдання.

Мілі ніколи не було важко дотримуватися елементарних правил ввічливості: щось спитали – відповідай, щось дали – подякуй, щось попросили – виконай… Мілі не важко було зрозуміти слова, давно-давно сказані покійною бабусею про те, що рідню треба берегти й всіляко допомагати, хоч би яка була та рідня. Адже, всім серцем люблячи бабусю, вона своє дитинство провела, озираючись, а чи не їде мама, щоб забрати її додому. Бо вона знала, що дім дитини має бути там, де дім матері. Тож чому зараз, врешті-решт віднайшовши той дім і ту рідню, Мілі все важче було допомагати, дякувати й виконувати?

Минув місяць після відвідин пологового будинку та появи в домі немовляти, і вп’ятеро більше часу збігло від дня Мілиного переїзду в Розлоге. Весь цей час вона робила майже всю хатню роботу, безвідмовно виконуючи