Обліковець - Марина Троян

– А що ж, що є, то є, з пісні слів не викинеш! – відповів дівасі сміхотун. – Може, тобі в неї кілька уроків варто взяти?

Діваха роздратовано гепнула того своєю сумкою, усі знову заіржали й переключили увагу.

Лейлу з Мілою більше не зачіпали.

– Дякую! – сказала Лейла Мілі, коли вони вийшли з автобуса й залишилися сам на сам. – За місце і за «любить».

– Пусте, – відказала Міла.

Дівчата рушили до зупинки маршруток. Побачивши в Лейли в руці папірець з адресою стоматолога, Міла запитала:

– Знаєш, де та вулиця?

– Ні. Буду якось шукати.

– Давай я з тобою сходжу до стоматолога, а ти зі мною потім сходиш по магазинах! Автобус назад усе одно буде тільки ввечері – встигнемо, а разом таки веселіше!

Півгодини спільного тремтіння біля кабінету та півдня швендяння по магазинах – і Мілі більше не потрібний був привід, щоб навідуватися до Лейли в гості.

Лейла вже не зустрічала її вовкуватим поглядом, а пригощала фірмовими пиріжками з варенням. Серафима також не була проти її візитів і дозволяла дочці кілька годин на день побайдикувати з новою подругою. Та що там говорити: якщо не рахувати матері – подругою першою в житті і єдиною.

Лейла не могла второпати, як же так вийшло, що Міла не заразилася всезагальним синдромом неприязні до циганки. Врешті дійшла висновку, що це, скоріше за все, через те, що Міла тут була «не зовсім місцевою». Змалечку Міла жила у своєї бабці в іншому селі. Надька, коли завагітніла вдруге і страждала від токсикозу, завезла дворічну Мілу до своєї матері й залишила на деякий час, «поки не полегшає». І «полегшало» їй аж через п’ятнадцять років, і то тільки через те, що бабця померла й дівати Мілу більше не було куди, довелося забрати до себе. Тож Міла не ходила в одну школу з Лейлою, не вислуховувала безліч придуманих дітьми гидких історій про неї, що наростали одна на одну, як снігова лавина, і, як та сама лавина, ховали Лейлу все глибше й глибше. Міла не була свідком Лейлиного агресивного опору всім і всьому, який давав кожному право думати, що вони таки мають рацію щодо неї. Тому Міла мала неоціненну можливість вірити лише власним очам, а не чиїмсь і скласти власну думку, а не позичати чиюсь.

Не останнім штрихом було й те, що Мілина мати не вважала за необхідне ввести Мілу в «суть місцевих справ». Надька була надто зайнята вагітною молодшою дочкою й не мала часу звертати увагу на старшу, яка вже сама повинна була вміти давати собі раду. Та що ж тут дивного, коли останні п’ятнадцять років вона не вважала за необхідне бути Мілі матір’ю?

При ближчому знайомстві виявилося, що обидві дівчини не мають батька. Тобто в Міли теоретично батько був, але нагадував про себе він лише раз на рік – на Мілин день народження – пересланою з Росії певною сумою грошей і кількома рядками телеграми.

– Ось-ось мають прийти гроші на моє вісімнадцятиріччя, – мрійливо розповідала Міла. – Вони трохи затримуються, але мама каже, що таке буває при міжнародних пересилках. І я куплю собі на них нове пальто й чобітки!

– Ти завжди тринькаєш ті гроші на одяг? – зміряла її скептичним оком Лейла. – Чи іноді даєш погуляти душі? Ну, там з’їздити куди-небудь чи купити собі щось для захоплення. – Лейлі довелося, закотивши очі, пояснювати, бо що таке «дати погуляти душі», Міла навіть уявити не могла.

– А в що ж я тоді вдягатимусь? – не хотіла втямити Міла.

– Мамка тобі все одно щось купила б! – відмахнулася Лейла.

– Не думаю, – цілком серйозно відповіла Міла.

Та хай там як, Лейла свого батька взагалі не знала.

– Мама каже, що він загинув, – розповідала вона. – Але я в це не вірю. Це просто універсальна відмазка всіх матерів, які не хочуть казати дітям правду.

– У тебе є якісь підозри щодо того, хто твій батько? – витріщила очі Міла.

– Ні. Я просто нагуляна, – цілком спокійно поділилася Лейла своїм припущенням.

– І тебе це непокоїть? – співчутливо допитувалася подруга.

– Ні, – так само холоднокровно відповіла Лейла. – Батько мені не потрібний. Мені вистачає мами.

І це була чистісінька правда. На відміну від Міли, маму Лейла мала майже цілодобово сім днів на тиждень незалежно від обставин. І десь у глибині душі вона пишалася тим, що має щось вагоме, чого не мають багато інших, включаючи й Мілу. І дарма, що це чи не єдине Лейлине надбання в її паскудному житті.

Я не мав жодного бажання слухати ті дівочі теревені ще й сьогодні. Від кількості переказаних дівками всяких всячин голова аж гуділа, а якби могла, то частувала б мене мігренню при самому погляді на котрусь із тих двох. Може, було б іще нічого, якби ці дрібні балачки не вібрували мені нутро. Подумати лишень, наскільки вміння відчувати приховані настрої, що супроводжують озвучені слова, може зіпсувати людині життя! Чи то пак, зіпсувати існування обліковцю.

Якщо можна вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.

Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.

Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.

Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.

Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.

На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.

– Це ж треба! – бездумно вигукнув я. – Я тебе бачу!

На якусь мить вона повернулася й глянула на мене тими знудьгованими очима.

– Я тебе також бачу, – спокійно відповіла і відвернулася, ніби мала