Обліковець - Марина Троян

– Ага, і в тому, і в іншому випадку матиму клеймо крадійки! Хто ж повірить, що то я чесно заробила? – Лейла косо посміхнулася й знову посерйознішала. – А чому ти в мамки грошей не візьмеш? Хіба тобі не шкода розлучатися з тим кільцем?

Міла опустила очі та за звичкою втягла голову в плечі.

– Мама не може мені дати… Стільки на дитину потрібно, на Полю… Ти ж розумієш…

– Розумію! – невесело зубоскалила Лейла. – Вона швидше лусне, ніж віддасть гроші «отій циганці»!

Міла ще більше поникла, хоча, здавалося, далі нікуди. Щоки залив маковий цвіт, бо обидві розуміли, що то – чистісінька правда.

– А я швидше лусну, ніж не віддам! – випалила Міла у відповідь. У відповідь усім, хто так вважає. – Ти так нам помогла, що я перед тобою в довічному боргу!

Лейла перестала зубоскалити. Може, ще поглузувала б із дівки, та язик не повертався.

– Ну, годі! – підвела риску під цією розмовою, від якої й сама починала почуватися маленькою мишкою. – Забирай свої скарби й чеши звідси! Усе одно мама на зуб мені вже дала.

На Мілин питальний погляд вона відкрила рота і показала пальцем на прогалину справа. Міла у відповідь відкрила свого й показала на зуб із лівого боку.

– У мене отут було таке саме, – пояснила вона. – Тільки нещодавно поправила. Можу дати номер стоматолога, який зробить найдешевше!

У Лейли загорілися очі, та відразу згасли.

– У мене немає телефону, – тільки й буркнула у відповідь.

– Якщо хочеш, я можу сама подзвонити й записати тебе на прийом, – запропонувала Міла.

Лейла гадала собі, чи не рятує та, бува, ще й зайців у повінь. Але на пропозицію пристала.

Коли Міла зав’язала свій шарф і взялася за ручку дверей, Лейла чомусь надумалася сказати їй:

– І я не циганка. Я вірменка.

– Мені байдуже, – чесно відповіла Міла.

Через день Міла зайшла ще – повідомити Лейлі, що наступного тижня їй треба їхати до стоматолога. А потім іще через день – забрати в Серафими пакетик трав для Полі, у якої були негаразди з молоком. Серафима на додачу дала ще чайок для дитини – «щоб животик не болів».

– Звідки ви знаєте, що в малої болить животик? – дивувалася Міла, яка, як і всі інші в домі, уже котру ніч поспіль не могла спати через дитячий плач.

– Я трохи знаю вашу Полю, – відказала тоді Серафима. – Тому кажу тобі: слідкуй за дитиною, щоб Поля її не вграла!

Та ніяка трава не могла виправити Полину легковажність, тому через тиждень молоко в неї таки закінчилося. Міла, яка не могла без тіпання слухати дитячі плачі, не сумнівалася, що це був перст божий – там, на небесах, уже також не мали сил спостерігати, як Поля мучить дитину, і припинили це знущання. Може, хоч на сумішах дитя трохи наїсться й виспиться.

Мілу випроводили в місто за дитячим харчуванням.

Наближаючись до автобусної зупинки, Міла здалеку бачила натовп – доведеться не зівати, якщо хочеш їхати сидячи! Підійшовши ближче, дівчина зрозуміла, що буде не тільки багато люду, але й немало ґвалту.

На зупинці товклося кілька закутаних у кожухи бабусь, яким за статусом дістався обрубок старої лавочки, кілька молодиць у пальтах, які голосно гомоніли про насущне, та компанія розхристаної молоді, яка курила, пила пиво, гиготіла та матюкалася. Бабці та молодиці не звертали на хлопців і дівчат уваги, бо така поведінка давно стала нормою.

Трохи осторонь, притулившись до стовпа, стояла Лейла у своїй курточці з накинутим капюшоном і виколупувала з-під нігтів бруд.

Хтось із молодняка, допивши пиво, швиргонув бляшанку через плече і мало не влучив Лейлі в голову. Вона глипнула спідлоба, але промовчала, насунула нижче капюшон і продовжила своє длубання.

А молодняк уже заходився реготом. Якийсь парубок узяв у сусіда бляшанку і всупереч повідомленню, що там ще є трохи пива, кинув нею в Лейлу більш прицільно.

Лейла встигла ухилитися, але бляшанка зачепила плече, трохи пива ляпнуло їй на курточку, решта розлилася жовтою плямою на снігу біля її ніг. Вона матюкнулася й заховалася за стовп.

Усі заіржали й зацокали, посилаючи стрільцю поради й підбадьорювання:

– Оце снайпер – в пятьорочку!

– Циганському кодлу пятьорочки замало!

– Вище треба було цілитися, була б десяточка!

Усі ввійшли в раж і почали метати в Лейлу тим, що в кого було – бляшанками, пачками з-під цигарок, зіжмаканими папірцями й навіть камінням. Лейла мусила заховатися за стіну зупинки. Бабці та молодиці позатихали й уважно спостерігали за атракцією, та ніхто нічого молодняку не сказав.

Тим часом під’їхав автобус. Міла вскочила в нього раніше за заклопотану своїми справами компанію і сіла на порожнє подвійне сидіння посередині салону. Вона знала, що бабці повсідаються спереду, а молодняк заб’ється назад, тому вибрала місце, рівновіддалене від тих та інших.

Бабцям і тіткам спереду місць вистачило, а молодняку ззаду ні: парубок із дівчиною залишалися стояти. Парубок, не зважаючи на свою супутницю, спробував пролізти на місце поруч із Мілою, але вона закрила прохід рукою й повідомила:

– Тут зайнято!

Парубок скривився й відійшов. Коли останньою з усіх до автобуса ввійшла Лейла й притулилася до першого-ліпшого поручня, Міла встала, показуючи їй на місце біля себе.

Автобус задирчав і потрюхикав. Намагаючись говорити якомога тихіше, Міла почала розмову:

– Їдеш до стоматолога?

Лейла кивнула. Вона не розраховувала їхати сидячи, тим більше в чиємусь товаристві, тому за звичкою була замкнена й неговірка.

– Боїшся? – знову запитала Міла.

– Трохи, – видушила із себе Лейла перше слово.

– Не бійся! – доброзичливо заспокоїла Міла. – Боляче не буде, тільки трохи тиснутиме на зуб!

Хоча дівчата майже шепотіли, компанії позаду вдалося їх почути.

– Ви чули, народ? – вигукнула та дівчина, що залишалася стояти. – Циганка їде зуба ремонтувати – буде гарною!

Ззаду вибухнуло іржання.

– Станеш королевою краси – про нас не забудь! – почалися кпини.

– Спитай у стоматолога, може, він тобі заразом увесь фейс відремонтує?

– Тому фейсу найкращий доктор уже не поможе! – докинула дівчина, яка стояла.

Регіт пішов новою хвилею. Навіть дехто спереду почав підхихикувати. Лейла насупилася й відвернулася до вікна.

– Чоловік її і з таким фейсом любить! – раптом вигукнула Міла.

Від несподіванки всі аж позамовкали, а дівка, яка здійняла бучу, помітно скисла. Усі, зокрема й Міла, знали, що ту діваху в селі тягали всі, кому не ліньки, але ніхто не хотів не те що взяти за співмешканку, а бодай назвати своєю дівчиною.

Хтось ззаду тихенько гигикнув, – уже не з Лейли, – та отримав