Дочка Медічі - Софі Періно
— Якщо вірити вашій матері, всі, кому я довіряв, мертві.
— Тоді ми звертатимемось до тих, кому я довіряю. Якщо ви довіряєте мені.
Якусь мить він дивиться на мене. Потім каже:
— Звертайтесь, до кого хочете; ведіть мене, куди бажаєте,— навіть до моєї загибелі. Я не здатен ясно мислити й не маю сил захищати власне життя. Чоловік, який вийшов із вашої кімнати сьогодні вранці, помер разом зі своїми друзями.
— Не бійтеся, пане. Я не дозволю їм убити вас і захищатиму ваше життя до свого останнього подиху.
Це вагома обіцянка, яку буде важко виконати.
Глава 21
25 серпня 1572 — Париж, Франція
овий день настав, але вбивства тривають. Не в палаці — на вулицях. Через вікна до мене долинають жахливі крики. Зачинені віконниці мало захищають від них, лише створюють враження, ніби в моїх апартаментах панує вічна ніч. Це й справді ніч — ніч душі. Мені зле. Я не можу їсти. Не можу спокійно сидіти. Не можу навіть молитися. Я втомилася. Мій чоловік почувається ще гірше. Його змучена душа трохи заспокоїлася перед світанком, коли я заспівала йому колискову, немов дитині. Лише тоді сон дав йому кілька годин приємного забуття.
Новини доходять до моєї кімнати з різних джерел. Генрієтта, яку супроводжувало шестеро озброєних чоловіків, відповідальних за її безпеку в Луврі, розвідала, що сталося на вулиці Бетізі, коли вбили адмірала. Поведінка Гіза в тій ситуації розчарувала мене. Я відчула огиду, дізнавшись, що він об’єднався з Анжу й продовжує знищувати союзників адмірала. Я молюсь, аби правда була не такою шокуючою.
Жийона збирає всі плітки та подробиці щоразу, як виходить за межі моїх апартаментів. У палаці подейкують, що Карлу набридла різанина, і він намагається переконати всіх, хто його слухає, що звелів припинити її вчора опівдні. Якщо він не бреше, це свідчить про його слабку королівську владу.
Ні, я помиляюсь, думаю я, укотре обходячи свій передпокій Жийона стривожено спостерігає за мною. Цілком можливо, що придворні виконали його наказ і звільнили вулиці. Їхня присутність не потрібна. Звичайні люди роблять незвичайні вчинки.
— Торговці тканинами та вином кидають у Сену дітей своїх протестантських сусідів,— повідомляє Шарлотта, прошмигнувши до мене. Її обличчя перелякане, під очима з’явилися червоні кола.— Він усе ще тут?
Я киваю.
— Ви забезпечите його захист?
Я знову киваю, не бажаючи промовляти вголос обіцянку, яку можу не дотримати.
— Бажаєте його бачити?
— Він спить?
— Так,— я брешу, аби не хвилювати мою подругу.
Мій кузен не спить. Він у полоні печалі. Одну мить може лежати, скрутившись клубочком, немов маленький хлопчик, ридаючи і смикаючи себе за волосся, а наступної — підхоплюється і ходить туди-сюди, як звір у клітці, напружено міркуючи, як допомогти протестантам, на яких полює все місто. Я не кохаю його, але дивитися на його страждання дуже боляче. Підозрюю, що Шарлотта кохає його, а, відтак, розділить його відчай. Це розчавить її.
— Скажіть йому...— вона замовкає, і тихі сльози струменять її щоками.
— Я скажу,— обіцяю я.— Скажу.
Вона квапливо виходить, а я, розправивши плечі, повертаюсь до своєї опочивальні. Я відкладала цю розмову відтоді, як добу тому витягла мого кузена з королівських апартаментів, але далі чекати не можна. Як би мій чоловік не переймався своїм горем, у якому би стані він не був, ми мусимо обговорити його майбутнє — інакше майбутнього не буде взагалі.
Король Наваррський сидить на підлозі, спираючись спиною на ніжку мого ліжка. Почувши, як відчиняються двері, він хапається за кинджал. Однак побачивши, що це я, він укладає його назад у піхви.
— Вибачте, пані,— він намагається зобразити одну зі своїх іронічних усмішок, наче хоче пожартувати над власним страхом.
— Не вибачайтесь, обережність нам не завадить. Я дала Жийоні кинджал, а свій завжди тримаю при собі. Якби я мала пістолета, я віддала б його вам, але, на жаль, у мене його немає.
— Скількох я зможу застрелити, якщо Карл передумає і відправить до мене вбивць? — його плечі інстинктивно піднімаються. Потім він зауважує спокійнішим тоном.— Гадаю, я позбавлю їх задоволення вбити мене, як вони вбили Коліньї. Якщо я маю померти, я не хочу, аби в останні миті мого життя Гіз бив мене чоботами в обличчя.
— Не кажіть так.
— Про герцога?
— Про вашу смерть,— я підходжу до ліжка і сідаю на підлогу біля кузена. Я взяла б його за руку, але такий жест здається мені зухвалим.— Вам удалося уникнути найгіршого. Чому ви маєте помирати зараз?
— А чому ви вважаєте, що найгірше вже позаду?
— Тому що,— відповідаю я, згадуючи мої нещодавні думки,— мені нестерпно уявляти, що я помиляюсь. Якщо ми не хочемо збожеволіти, маємо вірити, що це жахіття добігає кінця.
— Гадаю, так, адже вони вже вбили стількох людей,— він затуляє обличчя руками. Я мовчу, не бажаючи турбувати його. За кілька хвилин він піднімає голову. Він так близько від мене. Ближче, ніж будь-коли. Його очі горять.— Герцогиня де Невер розповіла вам, що всі союзники адмірала, які були з ним у найжахливіші миті його життя, загинули. Зі мною було сорок чоловік, коли мене заарештували й потягли до його величності. Вони всі мертві. Кого з протестантських дворян ще можна зарізати? Лише мене й мого кузена Конде. Мені здається, їм нецікаво полювати на двох чоловіків після того, як вони вбили сотні.