Дочка Медічі - Софі Періно

оточення мого кузена. Ця думка паралізує мене. Тим часом вікно навпроти відчиняється. Звідти викидають чоловіка — перевертаючись у повітрі, він летить і з неприємним тріском падає на каміння; його руки й ноги вивернуті в різні боки. Двоє королівських придворних з дивними білими хрестами на вбранні сміючись, визирають із вікна. Від цього видовища кров холоне в моїх жилах. Перехрестившись, я рушаю далі, сподіваючись, що не спізнилася.

На моєму шляху дедалі більше трупів як чоловіків, так і жінок. Я бачу маркіза де Ренеля, який б’ється зі своїм кузеном Бюссі Д’Амбуазом. Бюссі завдає йому кількох ударів кинджалом. Попри те, що я вражена такою жорстокістю, я зосереджуюсь на іншій меті. Я впевнена, що мій кузен у смертельній небезпеці, й хвилююсь, що мене можуть поранити, якщо я не сховаюсь у надійному місці. Я мушу дістатися апартаментів своєї сестри. Я наближаюсь до її дверей, коли за моєю спиною лунає крик. Розвернувшись, я опиняюсь віч-на-віч із паном де Бурс. Він так близько, що можна торкнутися. З його розірваного живота стирчить вістря алебарди. Я ледь не зомліваю. Він задихається і хоче щось сказати, але чути лише невиразне белькотіння. Якби охоронець не тримав його настромленим на вістря зброї, помираючий чоловік неодмінно впав би на мене. Потім охоронець кидає тіло до моїх ніг, висмикує алебарду, відчиняє найближче до нас вікно й виштовхує агонізуючого Бурса. Після чого, здіймаючи червону від крові алебарду, він каже:

— Прошу вибачення, ваша величносте.

Я гамселю у двері Клод — вперше в житті я стукаю з такою силою — й невпинно вигукую своє ім’я. Коли двері відчиняються, я відкидаю кинджал і з риданнями падаю в обійми сестри.

— Марго! З вами все гаразд?

— У неї кров! — почувши другий голос, я озираюсь. Дружина Карла стоїть за моєю сестрою.

— Покажіть! — Клод зриває з мене мантію.

— Це не моя кров,— кажу я, розглядаючи свою сорочку і з подивом виявляючи, що вона вся закривавлена.

— Дякувати Богу! — Клод стискає мене в обіймах.

— Що відбувається? — питаю я.

— Гріх і божевілля,— каже дружина короля. Її обличчя залите сльозами.

— А король? Хтось розповів Карлу?

— Він знає,— спокійно відповідає вона.

Боже милий, невже все це влаштував мій брат?

— Що нам робити?

— Я маю намір молитися,— упевнено заявляє королева.— Я прийшла сюди, аби переконатися, що з герцогинею Лотаринзькою все гаразд, і попросити її молитися зі мною. Я принесла мій часослов,— вона демонструє книжку так, наче в навколишньому хаосі це має якесь значення.

Гадаю, моя зовиця й справді набожна жінка, але молитви навряд чи врятують когось цієї ночі.

— За кого ви молитесь? За Карла?

Вона шаріється.

— Ви марнуєте час! Якщо він винний у тому, що відбувається, він приречений горіти в пеклі. Іменитих і поважних дворян переслідували й безжально вбивали в кімнатах, залах і дворах його палацу.

— Марго,— Клод стискає мою руку,— Єлизавета непричетна до цієї різанини, і я теж. Що можуть вдіяти неозброєні жінки? Вибігти надвір і померти разом з іншими?

— Тут ви в безпеці й можете залишатися, не боячись нікого зрадити,— я нахиляюсь підібрати кинджал, після чого розправляю плечі.— Але я не можу. Ті, кого я бачила мертвими й пораненими, були протестантами. Я мушу знайти короля Наваррського.

Клод стає між мною та дверима.

— Ви не можете знову піти туди.

— Можу й піду, але я не хочу безцільно тинятися. Минулого вечора ви щось знали.

Клод відвертається.

— Ви попередили, щоб я не спала. Час попереджень минув. Я не прошу вас розповідати все, про що ви дізналися і як вам це вдалося. Я благаю розкрити лише одну таємницю: що замислили зробити з моїм чоловіком і де мені його шукати.

Моя сестра ударяється в сльози. Я думаю, чи не дати їй стусанів, але в цьому немає потреби. Дружина короля каже:

— Я не знаю, що замислили зробити з королем Наваррським, але його можна знайти в апартаментах Карла.

Я навіть не дякую їй. Штовхнувши Клод, я відсуваю засув, відчиняю двері й знову занурююсь у жахіття.

Дорогою до апартаментів Карла я промовляю молитви на кожному кроці. Я молюсь, коли протестанти падають мертвими під мечами. Молюсь, коли чоловіки тягнуть служницю, яка кричить і опирається; їхні сповнені хіті очі нагадують погляд Гаста, коли той накинувся на мене. Молюсь, переступаючи предмет, який виявляється відрізаною рукою. Віддалившись від людних місць палацу, я молюсь про дві речі: потрапити до апартаментів Карла й побачити свого кузена живим. Не можу сказати, чому останнє прохання з кожним кроком видається дедалі важливішим, але це правда.

Стримуючи страх і нетерпіння водночас, я стукаю у потаємні двері. Відчиняє барон де Рец.

— Ваша величносте? — він збентежений і схвильований.

— Дозвольте мені увійти.

Його збентеження росте.

— Мені звеліли нікого не пускати.

— Як вам відомо, я не є загрозою для короля. Проте якщо ви не пропустите мене всередину, я опинюсь у небезпеці. Ви скажете моєму брату, що відмовили мені, коли мене знайдуть пораненою або мертвою?

Я перемогла. Він пропускає мене до гардеробної Карла. Я добре відчуваю, що просунутися далі буде непросто.

— Пане, дружина короля й моя сестра, герцогиня Лотаринзька, замкнулися в апартаментах останньої, їх ніхто не охороняє. Я боюсь за них,— мені не треба удавати переляк, адже після тих жахів, що я бачила, я й досі налякана.— Присягаюсь