Дочка Медічі - Софі Періно

Якусь мить барон розглядає мене. Те, що він бачить, навряд чи видається погрозливим: напіводягнена, скривавлена жінка, не озброєна нічим, крім кинджала. Я навмисно простягаю йому цей кинджал. Він заперечно хитає головою, не бажаючи ображати мене недовірою.

— Я піду.

Замкнувши двері, я одразу прямую до опочивальні Карла. Там безлюдно, лише стара нянька притулилася до шпарини дверей, що ведуть до приймальні. Почувши мої кроки, вона розвертається. Її обличчя бліде, як стіна. Нічого дивного. Як і мій кузен, вона сповідає так звану реформатську релігію.

— Король Наваррський там? — приглушеним голосом запитую я.

— Так. Ви прийшли за ним?

Я киваю.

— Хвала Богу.

Я заспокійливо стискаю її руку, проходячи повз неї.

— Обережно,— шепоче вона.— З ними королева-мати.

Боже, допоможи моєму чоловіку. Я навстіж відчиняю двері й бачу його. Він стоїть, спираючись усією вагою на спинку крісла. Здається, не поранений, але, судячи з одягу, бився. Його очі, які зустрічаються з моїми, мають якийсь божевільний вираз. Принаймні я так думаю, доки не зазираю в очі Карла. Мій брат, який крокує туди-сюди перед моїм кузеном, повертається до мене, наче не зовсім упевнений, хто я така. Його обличчя смертельно бліде й роздратоване. Це знайоме й тривожне поєднання зазвичай свідчить про напад неконтрольованої люті. Цікаво, його гнів уже вщухає? Поки я міркую над цим питанням, чути кашель. Мати, яка тихо сидить і спостерігає за всіма, прагне моєї уваги. Її очі напрочуд спокійні, і це лякає.

Я прямую до короля Наваррського й роблю те, чого ніколи в житті не збиралася робити: цілую його в губи.

— Чоловіче, дякувати Богу, ви в безпеці.

Мій кузен дивиться на мене з німим питанням: «Справді?»

Те ж саме питання читається в погляді Карла. Не дуже обнадійливий знак.

— Ваша величносте,— я відходжу від кузена й обіймаю свого брата,— я дуже рада бачити вас цілим і неушкодженим. Попри те, що сьогодні релігійне свято, у палаці панує зло; скрізь лише насильство і смерть.

— Доброчесним католикам немає чого боятися,— каже мати.— Щоправда, я припускаю, що дехто може загинути, виконуючи свій обов’язок перед Богом і королем.

Стиснувши руки Карла, які він знервовано піднімав у повітря, я ніжно запитую:

— Це ваш наказ, брате? Не вірю. Я гадала, ви — той король, який розкидав медальйони на моєму весіллі, святкуючи мир.

— Я хотів миру, Марго,— він із силою стискає мої руки у відповідь,— але вони не дозволили мені його утримати!

Він не уточнює, хто ці «вони». Можливо, як я і попереджала свого кузена, зухвалість, яку виявляли протестанти останніми днями, призвела до того, що Карл почав уважати їх небезпечними. А може, мій брат має на увазі щось інше. Може, він збожеволів. Від останньої думки я похолола.

Поки я дивлюсь на нього, печаль Карла миттєво змінюється люттю.

— Якщо мого любого батька немає, інші мені не потрібні. Якщо я не можу примирити католиків із протестантами, залишаться самі католики.

Пречиста Діво!

— Що сталося з адміралом?

Карл відступає від мене, але мовчить.

— Ми з його величністю щойно бачили його голову,— каже мати.

Мені спирає подих. Я бачу, як здригається мій кузен від байдужості, з якої її величність розповідає про наругу над тілом видатного лідера.

— Здається, Гіз таки помстився за свого батька. Ви радієте за його милість?

Звісно, ці слова призначені для мого кузена. Він злегка тремтить. Я не дозволю їй використати Гіза як бар’єр між мною і моїм чоловіком. Не зараз. Незалежно від того, чи мав герцог право на помсту, я не бачу жодних підстав кидати напризволяще чоловіка, з яким мене поєднав Господь,— і байдуже, що ми з ним не пара.

— Якщо його величність благословив герцога закінчити саме так його тривалу ворожнечу з адміралом, я тут ні до чого.

— Ні! Його величність ніколи не вчинив би так! — мати даремно намагається вразити мене розгніваним голосом, я не переконана.— Гіз — некерована людина,— веде далі вона.— Він і досі на вулицях завзято вбиває. Хтозна, що з ним може трапитися?

Отже, вона хоче позбутися і Генріха. Двір без адмірала і з послабленим Лотаринзьким домом дозволить їй здобути абсолютну владу над королем. Щось усередині мене обривається. Я не хочу бачити Генріха мертвим. Потім я нагадую собі, що він достатньо розумний, аби не довіряти матері,— якої б угоди вони не досягли. І де б герцог не був зараз, він озброєний і чудово б’ється.

— До біса Гіза,— каже мій чоловік.— Я хочу знати, що сталося з моїми людьми. Я знову питаю вас: де мої товариші, з якими ви розлучили мене після арешту?

Арешт! Те, що вчора здавалося мені таким жахливим, сьогодні ледве не смішить. Ніколи не уявила б такого.

Мати безжально дивиться на нього.

— Вони мертві.

Він похитнувся. А хто б утримався на ногах після такої новини? Я тягнусь до його руки, але він виривається.

— Піль? Ренель? Кельнек?

— Лаварден, Рошфуко, Понт,— мати з жорстокістю перелічує протестантів на пальцях.— Усі. Якщо хтось із них ще живий, незабаром буде мертвий.

— Я не вірю вам! Вони б билися,— мій кузен випинає підборіддя.

— Так, вони билися би, якби їм дали таку можливість.