Дочка Медічі - Софі Періно

— Шлюб із єретиком зробив вас упертою.

— Мабуть, так.

Коли я промовляю це, мене раптом осяює розуміння, чому я вирішила захищати мого чоловіка і чому виявляю таку впертість. Якщо я не робитиму цього, я приречена на прокляття. Я ніколи не уявила б, що гості, які приїхали на моє весілля, будуть безжально вбиті, перш ніж зберуться повертатися додому. Але хто повірить у мою непричетність? Тим паче якщо мене побачать на кладовищі, в оточенні тих, хто святкує ці ганебні події. Я знаю, що невинна. Я навіть схильна думати, що король і моя мати не підозрювали, чим усе закінчиться, коли я давала шлюбні обітниці. Проте зараз їх ніщо не врятує від відповідальності за цю різанину.

Я не хочу, аби моє ім’я пов’язували з їхніми іменами, коли розповіді про ці звірства передаватимуть з уст в уста.

Мати повільно хитає головою. Я зачарована цим жестом. Здається, у ньому немає нічого особливого, але погроза відчувається.

— Побачимо, чи ви повністю втратили здатність тверезо мислити. Я тримаю в полоні Жана Д’Арманьяка.

— Камердинера короля Наваррського? Мій чоловік гадав, що він помер.

— Поки що ні. Хочете забрати його?

Кімната крутиться перед моїми очима, а, може, я просто похитнулася. Я пильно дивлюсь на її величність. Невже вона здатна на таку жорстокість? Невже я така дурна, що сумніваюсь? Адже я щойно сказала моєму кузену, що він мусить пожертвувати честю, аби вижити. Чому ж я коливаюсь?

— Приведіть його сюди.

— Потім.

— Спершу. Обіцяю: коли я побачу його, я почну одягатися.

— Чому я маю вірити вашим обіцянкам, якщо ви відмовляєтесь вірити моїм?

— Тому що на моїх руках немає крові, крім крові тих, кого я врятувала у Варфоломіївську ніч, у той час, як ваші руки червоні від крові вбитих.

— Я приведу його.

— Біле,— кажу я, коли за матір’ю зачиняються двері.— Я хочу вбратися в біле. Колір жалоби.

Я не повертаюсь до мого чоловіка, оскільки не знаю, що йому сказати. Мене не тішить перспектива розкрити йому мою участь у врятуванні Арманьяка. Але набагато гірше було б зізнатися, що я поїду з моєю родиною святкувати знищення його друзів і союзників. Я ціпенію від страху, уявляючи, що побачу на вулицях Парижа.

Я чекаю, мої думки блукають десь далеко.

Коли двері знову відчиняються, мати вже не одна. Швейцарський охоронець, убраний у заплямовану брудом і кров’ю форму, штовхає Арманьяка вперед.

— Пане, з вами все гаразд? — питання здається безглуздим. Воно і є безглуздим.

— Так, ваша величносте.

Мати виразно киває. Охоронець штовхає Арманьяка сильніше, і той падає в мої обійми.

— Ми вирушаємо за годину.

Заступницьким жестом я обіймаю камердинера мого чоловіка; він кладе голову мені на плече.

— Залиште нас.

Охоронець одразу підкорюється, але мати затримується.

— Король Наваррський тут?

— Так.

— Цікаво, як довго він витримуватиме ув’язнення.

— Він ще не вирішив стосовно Вінсену.

Вона сміється.

— Є різні в’язниці, дочко. Навіть якщо він повернеться до істинної Церкви, він не буде вільним. І ви теж понесете покарання за непокору. Ваш сьогоднішній вихід у світ буде останнім. Якийсь час ви залишатиметесь у своїх апартаментах.

— Пані, ви гадаєте, що ув’язнення в Луврі — важке випробування для мене? Помиляєтесь. Я ніколи не була вільною. Моє життя завжди підпорядковувалося вашій волі, примхам моїх братів, а інколи навіть і пліткам. От тільки мої бажання не мали жодного значення. Ви не можете обрізати мені крила, адже я не маю крил.

Коли вона виходить, я відчуваю, як тремтить Арманьяк, ридаючи на моєму плечі.

Дістатися мого коня — неабияке випробування. У залах Лувру вже немає трупів, але одяг і зброю загиблих ще не встигли прибрати. Неприродна тиша, що панує в приміщеннях, де зазвичай було повно людей, також нагадує про трагедію. Виходячи у двір, я одразу натикаюсь на розпростерте тіло: один із тих бідолах, які вчора стрибали з вікон у відчайдушному намаганні врятуватися. Я не бачу його обличчя, і це добре, адже я маю приховувати свій смуток. Мати спостерігає за мною. Будь я проклята, якщо вона помітить мій відчай.

Зібралося чимало придворних. Серед них поряд із моїм конем я бачу Генрієтту. Неподалік від неї стоїть Генріх. Він дивиться на мене — у його очах читається тріумф і тривога водночас. За ним височіє гора трупів, деякі з них проштрикнуті списами. У яскравому сонячному світлі здається, що це щось менш зловісне — приміром, копиця сіна. Зустрівшись поглядом із герцогом, я плюю на землю і забираюсь у сідло.

— Що це було? — шепоче Генрієтта, але я лише хитаю головою.

Коли ми проїжджаємо ворота, я завважую, що наш кортеж очолює Карл із двома священиками. Ми їдемо один за одним. Інакше не виходить. Вулиця Сен-Оноре достатньо простора, але вона завалена трупами — після стількох годин більшість із них залишилися оголеними. Однак кишенькові злодії та сміттярі не відмовилися від надії знайти щось цінне. Почувши стукіт копит, вони піднімають голову й розбігаються, немов щури, перед швейцарськими охоронцями.

Маленький хлопчик у нічній сорочці лежить на узбіччі дороги. Рука занурена у волосся жінки — поза сумнівом, його матері,