Дочка Медічі - Софі Періно

Не чекаючи моєї реакції, вона йде. Обійшовши коня, я бачу, що вона приєдналася до тих, хто зібрався біля куща, і разом з ними схиляє голову в молитві. Неподалік від неї молиться Генріх. Розглядаючи знайомий профіль, золотисте волосся, яке я так любила грайливо куйовдити під час наших побачень, я можу впевнено сказати, що кохала його. Я й досі кохаю. Саме тому я не можу погодитися з тим, як Генрієтта виправдовує його злочини.

Мати кидає виразний погляд у мій бік. Я зухвало дивлюсь на неї, але, зрештою, прямую до королівського кортежу. Я вдаю, ніби схиляю голову в молитві, хоча насправді мої думки більш прозаїчні.

Гіз не єдиний, хто вбивав людей минулої ночі. Незалежно від того, як розпочалася різанина, вона не тривала б так довго без дозволу моєї родини. Поза сумнівом, Анжу заплямував свої руки кров’ю, керуючись передусім дріб’язковими образами й амбіціями, а не бажанням очистити Францію від єретиків або зміцнити владу Карла. А Карл стверджував, що все, що відбулося в стінах Лувру, зроблено задля блага Франції. Проте я вірила, що Генріх відрізняється від моїх братів, які ставлять на перше місце егоїстичні потреби й примхи, але при цьому підкоряються матері. Я кохала його ще й тому, що вважала людиною честі, яка слухається власної совісті й підкоряється лише Богу. Коли я спостерігаю за герцогом, який молиться із заплющеними очима, я відчуваю, що моє серце обливається кров’ю. Я страшенно розчарована, що він не такий ідеальний, яким здавався моїм закоханим очам.

Я усвідомлюю, що люди довкола мене просуваються до куща. Карл отримує благословення першим і нахиляється поцілувати білі квіти. Придворні по черзі наслідують його приклад. Я не рушу з місця. Здається, я сама перетворилася на кущ і приросла до землі. Потім хтось змушує мене взяти його під руку. Ще до того, як я бачу його профіль, я розумію, що мій супутник — Гіз. Він не дивиться на мене, але з ніжністю каже:

— Якщо ви не хочете подбати про себе, я зроблю це за вас.

Він підштовхує мене й, коли ми дістаємось куща, відступає, залишаючись за моєю спиною. Переді мною Бюссі Д’Амбуаз приймає благословення, шепоче: «Дякувати Богу!» й цілує білосніжні квіти. Наближаючись до мене, священик хреститься й піднімає гілку, аби я теж мала змогу висловити подяку й припасти до неї губами. Я не маю наміру робити щось подібне. Але потім я думаю про бідолашного Арманьяка, який ридав на моєму плечі. Навіть у таку жахливу мить мені є за що дякувати. Я дякую зовсім не за те, за що дякують придворні у своїх молитвах, але це на краще.

Deogratias! На відміну від інших, я не бурмочу ці слова собі під ніс, а чітко промовляю їх, аби всі могли мене чути. Дякую, Боже, думаю я, за те, що дали мені сили врятувати Ла Моля від лучників, а Арманьяка — від моєї матері. Дякую, Боже, за життя короля Наваррського. Цілуючи глід, я прошу Бога й надалі зберігати життя моєму чоловікові. Потім я щодуху повертаюсь до мого коня. Я виконала свій обов’язок і можу забиратися звідси. Якби ж це було так само просто навіки розпрощатися з деякими присутніми.

Коли я повертаюсь до моїх апартаментів, король Наваррський сидить за моїм столом і щось пише. Арманьяк — біля нього. Обоє чоловіків перевдягнулися в чисте. Я запитально дивлюсь на Жийону.

— Я була в апартаментах його величності й забрала деякі його речі.

— За що я їй щиро вдячний,— мій кузен дивиться на мене. Він анітрохи не схожий на чоловіка, якого я залишила на підлозі своєї опочивальні. Утрачена холоднокровність повернулася до нього, і така сила духу надзвичайно вражає мене.— І я щиро вдячний за сильніші вияви співчуття,— він вказує очима на Арманьяка.

Я відвертаюсь, усе ще не бажаючи визнавати, що врятувала життя його камердинеру, адже мені огидно згадувати, яку ціну довелося сплатити за це.

— Що ви пишете?

— Список убитих. Можете допомогти.

Я здригаюсь.

— Ні, не треба,— заспокійливо каже він.— Це неприємне завдання, але я вважаю його важливим. Тих, кого не вбили, можна врятувати.

Очевидно, здатність сподіватися на краще — сімейна риса королів Наваррських.

— Якщо для вас це важливо, пане, я допоможу. Коли ми складемо список, я попрошу герцогиню де Невер переглянути його. Вона знає набагато більше за нас обох.

— Попросіть герцога де Гіза скласти свій список. Він має знати, кого з моїх союзників убив і скільки їх було. Щоправда, він міг знищити стількох людей, що збився з рахунку,— ці слова він промовляє спокійно, як і попередні, але вони висловлюють його гнів; перші злі слова, почасти спрямовані й на мене.

— Не можу. Гадаю, я ще довго не розмовлятиму з герцогом.

Хтось стукає у двері. Жийона визирає в коридор. Її очі розширюються. Вона просуває руку в щілину й повертається із запискою. Побачивши почерк, я одразу розумію, що це послання від чоловіка, від спілкування з яким я щойно відмовилася. Лише три слова: «Поговоріть зі мною».

— Я маю вийти.

Я знаю, що моє обличчя видає розгубленість, а, ймовірно, навіть і страх, але така реакція може пояснюватися багатьма причинами. Король Наваррський і не підозрює, що герцог чекає по той бік дверей. І це добре — інакше зчинилася б бійка. Останнім часом було забагато насильства.

Вислизнувши в коридор, я бачу Генріха: він крутить головою в різні боки, виглядаючи мене. Коли наші погляди зустрічаються, мені важко визначити, що виражають його очі — здивування чи надію. Можливо, і те, і те.

— Ви не запрошуєте мене до себе,— усвідомивши, що це означає, він змінюється в обличчі.— Він у ваших апартаментах.

—