Дочка Медічі - Софі Періно

— Ваша правда,— відповідаю я, імітуючи його браваду. Однак це чергова брехня. Мені невідомі причини такого рішення, але я точно знаю, що навідуватимусь до мого кузена, якщо його кинуть за ґрати.

Жийона повертається.

— Здається, ви звикли до вашого чоловіка,— каже вона, допомагаючи мені перевдягатися.

— Якщо бажаєте, можете йти спати,— відповідаю я моїй тіні.— Моя розмова з Богом не закінчена.

Я повертаюсь до лавки. Мої молитви супроводжуються гудінням голосів за стіною; вони лунають то гучніше, то тихіше, деякі — сердиті. Свічки перегоріли, й тьмяне світло змінюється суцільною темрявою. Я продовжую молитися. Зосереджена на власних думках і власному шепоті, я навіть не чую, як відчиняються двері.

— Ви не спите.

На порозі стоїть мій кузен зі свічкою в руках, біля нього — камердинер.

Аж раптом я ніяковію — мені соромно, що Арманьяк може подумати, що я чекаю на мого чоловіка, а що стосується цього самого чоловіка, я побоююсь, що він глузуватиме з моєї набожності. Натомість він каже:

— Нам зачекати в передпокої?

— Ні,— я піднімаюсь із колін,— ви, мабуть, виснажені, і мені треба відпочити.

— Мій камердинер...— розгублено каже він.

— Може, йому буде зручно в ногах ліжка?

Арманьяк уклоняється. Це глибокий, шанобливий уклін. Я усвідомлюю, що усміхаюсь йому. А чом би й ні? Серед підданих мого чоловіка він єдиний, хто щиро виявляє до мене повагу без будь-яких ознак відрази.

Я влаштовуюсь у ліжку й чекаю. На відміну від минулої ночі, мій кузен не вагається. Прослизнувши під ковдри, він мовить:

— Хай Господь оберігає ваш сон, пані.

Господь не звертає уваги на його прохання. Судячи з усього, я втратила здатність відпочивати. Може, це сталося, коли Генріх пішов від мене й, перекинувши драбину через підвіконня, зник у темряві? Відтоді, як ми посварилися, я сплю погано. Сьогодні я не впевнена, що бажаю спати взагалі. Наді мною тяжіє попередження моєї сестри про те, що цієї ночі краще не заплющувати очей. Мене переслідує відчуття, що я маю прислухатися до тривожних звуків. Якийсь час я чую лише голоси протестантів. Але, зрештою, вони замовкають. Я вирішую, що відпочинок все ж таки необхідний. Проте щойно я заплющую очі, як бачу Піля та його чотириста союзників у дворі Лувра; бачу обличчя Генріха, коли він трусив мене; бачу дивну усмішку матері й божевільний погляд Карла в дверному отворі. Я підхоплююсь на ліжку — моє серце калатає з неймовірною швидкістю. Я налаштована дочекатися світанку. Кілька разів я ледве не засинала, але змушувала себе розплющити очі; зрештою, сон таки зморив мене.

Зненацька я прокидаюсь. Мій кузен сидить на ліжку біля мене.

— Що це було? — питає він.

— Про що ви?

У місячному сяйві, що проникає крізь віконниці, видно, як він хитає головою.

— Я впевнений, щось розбудило мене. Тим паче, що ви теж прокинулися.

Підвівшись, він підходить до найближчого вікна й відчиняє його. Кімнату затоплює світло майже повного місяця. Мій кузен визирає надвір.

Я теж підводжусь і сідаю на край ліжка. Ми обоє мовчимо, насторочуючи вуха. Нічого. Жодного звуку. Дуже повільно й обережно я намацую мій маленький годинник, виготовлений у королівській годинниковій майстерні в Блуа. Я не можу нічого розгледіти, тож переміщуюсь на інший бік ліжка і передаю годинник кузену.

— Котра година?

Він підносить циферблат до вікна, де падає найбільше світла.

— Четверта минула.

— Дивно, що в такий час ви прокинулися від якогось шуму. Зазвичай ви дуже міцно спите. Може, вам щось наснилося?

Він знизує плечима, кладе годинник на найближчий стіл і запалює свічку. Я здивовано спостерігаю, як він одягається.

— Куди ви? — після всіх цих жахливих чуток і сліз моєї сестри мені не подобається намір кузена блукати Лувром у темряві.

— Я вже прокинувся і навряд чи засну,— він пильно дивиться на мене.— У вас темні кола під очима. Гадаю, ви краще спатимете одна. Я зберу моїх людей і пограю в теніс.

— Ви збожеволіли. Зараз не час для спорту. Двір розтривожений, і лише Богу відомо, що може трапитися.

Він знизує плечима.

— Як на мене, нічого надзвичайного не відбувається. І нічого не станеться, якщо ми не будемо надто тиснути на його величність. Я гратиму в теніс, доки король не прокинеться. Потім наша делегація звернеться до нього з проханням добитися справедливості.

Отже, нічого не змінилося. Можливо, варто було б посперечатися з ним, але сили покинули мене. Мій кузен має рацію. Я втомилася. Страшенно втомилася. Не лише через безсоння. Я втомилася хвилюватися в ситуаціях, коли він спокійний.

Поки король Наваррський закінчує свій туалет, прокидається Жийона.

— Заради Бога,— кажу я їй, коли мій кузен і його камердинер виходять із моїх апартаментів,— замкніть двері на всі засуви й повертайтесь до ліжка. Ми не рушимо з місця, доки нас не покличе хтось впливовий. Минулого вечора її величність відмовилася від моїх послуг; вона впорається без мене і вранці.

Улаштувавшись під ковдрами, я заплющую очі. Можна погодитись із моїм кузеном: без нього моє ліжко набагато зручніше.

— Наваррський! Наваррський! — мене будить гучний, наполегливий крик, що супроводжується грюканням у двері моєї опочивальні. Дивно, що дерево не тріснуло. Жийона підхоплюється зі свого матраца. Здається, світанок уже близько, але надворі ще