Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Як ви сміли це взяти? — сказав він.

— Отакої! Не ховати ж його разом з покійником! — заперечила Сільвія. — Це ж золото!

— Ну то й що! — обурився Ежен. — Хай він забере з собою цю єдину пам'ятку про дочок.

Коли з'явилися похоронні дроги, Ежен розпорядився поставити на них труну, відбив віко і побожно поклав на груди старого медальйон, що лишився від того часу, коли Дельфіна й Анастазі були юні, чисті й ще «не мудрували», як скаржився їхній батько у передсмертному маренні.

Растіньяк і Крістоф у товаристві двох гробарів самі проводили дроги, що везли останки бідолахи до церкви Святого Стефана, недалеко від вулиці Святої Женев'єви. Коли вони прибули туди, труну перенесли в маленьку каплицю, низьку й темну; студент даремно сподівався побачити там дочок Горіо або їхніх чоловіків. Біля труни стояли тільки він та Крістоф, що відчув потребу вшанувати востаннє людину, завдяки якій йому частенько перепадали добрі чайові. Чекаючи священиків, хлопчика-півчого та причетника, Растіньяк потис Крістофові руку, не маючи сили вимовити ні слова.

— Так, пане Ежене, — зітхнув Крістоф, — це був чесний і добрий чоловік. Ні з ким не сварився, нікому не шкодив і нічого поганого не зробив.

Прийшли два священики, хлопчик-півчий, причетник і зробили все, що могли зробити за сімдесят франків у такі часи, коли церква не настільки багата, щоб молитися безкоштовно. Проспівали один псалом, «Libera» і «De profundis»[16]. Відправа тривала двадцять хвилин. Була тільки одна жалобна карета для священика і півчого, які погодилися підвезти й Ежена та Крістофа.

— Провожатих нема, — сказав священик, — ми можемо їхати швиденько, щоб не затримуватися, бо вже пів на шосту.

— Але саме в ту мить, коли труну знов поставили на дроги, з'явилися дві карети з гербами, тільки порожні, — карети графа де Ресто й барона де Нусінгена; вони провели похоронну процесію до кладовища. О шостій годині тіло батька Горіо опустили в могилу; навколо стояли слуги його дочок, але й вони зникли разом з причтом, тільки-но прочитали оплачену студентами коротеньку молитву за упокій душі небіжчика.

Грабарі, трохи притрусивши труну землею, випросталися, і один із них попросив у Растіньяка на горілку. Ежен, пошукавши в кишені, не знайшов нічого і змушений був позичити у Крістофа двадцять су. Ця, по суті, незначна обставина викликала у Растіньяка страшний наплив скорботи. Вечоріло. Вогкий присмерк нагонив смуток. Растіньяк глянув на могилу і зронив на неї останню юнацьку сльозу, викликану святим хвилюванням чистого серця, одну з тих сліз, що, впавши на землю, підносяться до небес. Він склав руки на грудях і глянув на хмари. Крістоф подивився на нього й рушив додому.

Лишившись на самоті, Растіньяк зійшов на пагорок і поглянув на Париж, що розкинувся на звивистих берегах Сени; подекуди вже блимали вогні. Юнак пильно вдивлявся у простір між Вандомською колоною і куполом Дому інвалідів, туди, де був паризький вищий світ, у який він намагався проникнути. Ежен окинув цей гомінливий вулик жадібним поглядом, ніби наперед смакуючи його мед, і гордовито промовив:

— Ну, тепер побачимо хто кого!

І, кинувши вищому товариству свій виклик, він поїхав обідати до пані де Нусінген.

Саше, вересень, 1834 р.

Графині Іді де Бокарме, вродженій дю Шателе

— Гляньте-но! Знову ця Стара Шинеля тут!

Це вигукнув юний писарчук — із тих, кого називають хлопцями на побігеньках. Він стояв біля вікна й зі смаком наминав кусень хліба; відщипнувши трохи м'якушки, він зліпив із неї кульку й, зареготавши, кинув у відчинену кватирку. Пущена вправною рукою, кулька вдарилась об капелюх незнайомого, який саме переходив подвір'я будинку на вулиці Вів'єн, де мешкав стряпчий, метр Дервіль, і злетіла майже до верхньої рами.

— Сімонене, припиніть свої витівки, а то я вижену вас за двері. Хоч би який убогий був наш клієнт, він усе ж таки людина! — озвався старший писар, підвівши голову від рахунку судових витрат, що його складав.

— Хлопець на побігеньках, одним із яких був Сімонен, — це звичайно підліток тринадцяти-чотирнадцяти років. У всіх конторах він перебуває під орудою старшого писаря, — той загадує йому бігати з повістками по судових виконавцях, із супліками в суд, а також виконує особисті доручення свого принципала і носить його любовні записочки. За своїми повадками — це звичайний собі паризький хлопчак, якому доля визначила стати перодряпом. Цей пуцьвірінок не знає ні жалю, ні впину, ні послуху він — складач куплетів, смішко, пронира, ледащо. І все ж таки чи не кожен такий писарчук ділиться своїм місячним заробітком — тридцятьма-сорока франками — зі старенькою матір'ю, яка мешкає десь на шостому поверсі.

— Якщо він людина, то чого ж ви прозвали його Старою Шинелею? — спитав Сімонен тоном школяра, який спіймав учителя на похибці.

І він знов узявся за свій хліб із сиром, прихилившись плечем до віконної лутки; він відпочивав стоячи, як поштові коні — зігнувши одну ногу і впершись нею в носак другої.

— Яку б то штуку втнути нам із цим опудалом? — стиха мовив Годешаль, третій писар, урвавши на середині низку доказів у супліці, яку диктував четвертому писареві, тимчасом як двоє новачків-провінціалів тут же робили копії.

Потім він знову заходився творити:

«…але з шляхетної й мудрої