Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

Старий слухав, не обзиваючись і словом; його чудернацьке обличчя здавалося таким тупим, що старший писар, глянувши на нього, замовк.

Незабаром прийшов і Дервіль — він був у фраку; старший писар, відчинивши йому двері, знов узявся розкладати теки.

Якусь мить молодий стряпчий стояв нерухомо, намагаючись розгледіти в напівтемряві незвичайного клієнта, що чекав на нього.

— Полковник Шабер не ворухнувся на стільці; він був подібний до воскової фігури з кабінету Курціуса, куди Годешаль хотів повести приятелів. Однак ця нерухомість, мабуть, вражала б не так сильно, якби вона не доповнювала того дивного видива, яке являла собою особа прохача. Старий воїн був худий і кощавий. Гладенька перука, умисне насунута на чоло, надавала йому якоїсь таємничості. Очі були мовби вкриті прозорою полудою — так наче полум'я свічок мінилося синюватим полиском на помутнілому перламутрі. Бліде, безкровне обличчя, вузьке, мов лезо ножа, — якщо дозволите вжити це утерте порівняння, — скидалося на обличчя мерця. На шиї була зав'язана стара краватка з чорного шовку. Всю постать нижче цієї брудної бинди оповивала густа тінь; вразливій людині могло б здатися, що це старе обличчя — химерний витвір пітьми або якийсь із портретів пензля Рембрандта, тільки без рами. Криси капелюха, глибоко насунутого на чоло, затінювали всю верхню частину обличчя старого. Цей разючий, хоч і цілком природний, контраст світла й темряви підкреслював кривулясті, холодні лінії глибоких зморщок, мертвотну безбарвність шкіри. Нарешті, закляклість тіла, тьмяний, згаслий погляд гармоніювали з виразом якоїсь похмурої безтямності, з принизливими ознаками недоумства і робили обличчя таким зловісним, що його годі змалювати, бо в людській мові немає таких слів. Однак той, хто зроду спостережливий, — а надто юрист, — міг побачити на виду цього безталанника вираз глибокої туги, сліди злигоднів, що спотворили його, — так, як дощ краплина по краплині точить найпрекрасніший мармур. Лікар, письменник, суддя прочитали б за цією величною потворністю справжню драму, яка скидалася на ті химерні творіння, що їх мимохідь малює художник на краєчку літографського каменя, гомонячи з друзями.

— Побачивши Дервіля, незнайомий судомно здригнувся — так здригаються поети, коли нічну тишу раптом сколихне гомін, сполохавши їхню поетичну мрію. Він квапливо зняв із голови капелюха й підвівся, щоб уклонитися молодому повіреному; шкіряна підбивка капелюха була, певно, просякнута лоєм, бо перука, — старий цього не помітив, — прилипла до неї, оголивши череп, через який ішов навскоси — від потилиці до правого ока — страхітливий рубець, грубий і опуклий. Коли брудна перука, під якою цей сердега ховав свою рану, піднялася над його головою, ні стряпчий, ні старший писар не засміялися — такий страшний був цей порубаний череп. Побачивши цю рану, обидва судовики подумали: «Ось звідки випарувався розум!»

«Хай він навіть і не полковник Шабер, але, поза всяким сумнівом, справжній бувалий воїн», — промайнуло в голові у Букара.

— З ким маю честь розмовляти, добродію? — озвався Дервіль.

— З полковником Шабером.

— З яким?

— З тим, що загинув під Ейлау, — відповів старий.

Почувши цю дивну фразу, стряпчий і старший писар перезирнулися, мовби говорячи: «Та він — божевільний!»

— Пане, — вів далі полковник, — у свою справу я хотів би втаємничити тільки вас.

— Безстрашність юристів — їхня природна властивість. Може, тому, що вони звикли зустрічатися з безліччю людей, може, тому, що певні — вони стоять на варті закону, а може, й тому, що свідомі поважності власної місії, — але вони сміливо входять куди завгодно, так само, як священики й лікарі.

Дервіль подав Букарові знак, і той вийшов.

— Шановний добродію, — сказав стряпчий, — удень я не дуже бережу свій час, але вночі кожна хвилина для мене дорогоцінна. Отже, говоріть стисло і ясно. Тільки головне. Я сам, якщо мені буде треба, попрошу у вас пояснень. Говоріть.

Молодий стряпчий запросив свого незвичайного клієнта сісти і сам сів до столу, але, приготувавшись слухати розповідь божевільного полковника, водночас гортав теки зі справами.

— Може, ви знаєте, пане, — почав воскреслий небіжчик, — що я командував під Ейлау полком кінноти. Я неабияк прислужився тому, щоб славнозвісна Мюратова атака мала успіх, — а саме вона була вирішальною для перемоги в битві. Що ж до моєї смерті — на моє безталання, це історичний факт: про неї з усіма подробицями писалося в «Перемогах та завоюваннях». Ми прорвали дві чи три лінії росіян, проте їм удалося швидко згуртуватись, і ми мусили відступити. Вже неподалік від ставки імператора нас перейняв загін ворожої кінноти. Я кинувся на цих упертюхів. Два російські офіцери, справжнісінькі велети, налетіли на мене, й один ударив мене шаблею по голові, розрубав і каску, і чорний шовковий ковпак, який я завжди носив, і глибоко поранив череп. Я впав з коня. Мюрат кинувся нам на допомогу; він і весь його загін — півтори тисячі кіннотників, не менше! — промчав по моєму тілу. Про мою смерть доповіли імператорові, і той про всяк випадок (все-таки він любив мене!) захотів з'ясувати, чи є бодай якась надія врятувати людину, що їй він завдячував успіх невтримної атаки. Він послав двох хірургів, доручивши їм знайти мене й віднести до польового шпиталю, сказавши, напевне, мимохідь, — адже турбот у нього вистачало: «Підіть погляньте, може, мій бідолашний Шабер іще живий». А ті кляті лікарчуки, що бачили, як по мені прогарцювали копита коней двох полків, сказали, що я мертвий, навіть не помацавши мого пульсу. Отже, відповідно до правил, установлених воєнним законом, про мою загибель було складено акта.

Молодий стряпчий, почувши, як чітко викладає відвідувач факти, хоч і дивні, та все ж імовірні, відсунув теки, сперся ліктем на стіл, схилив голову на руку і втупився у полковника.

— Чи відомо вам, добродію, — урвав він його, — що я — повірений графині Ферро, вдови полковника Шабера?

— Моєї дружини? Так, я це знаю, пане. І вже побував у багатьох юристів,