Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
— Отже, пане, внаслідок завданих мені ран мене вхопив правець, або ж я був уражений недугою, яку, здається, називають каталепсією. Бо як інакше пояснити те, що, за законами війни, трупарі роздягли мене й кинули в братську могилу? З вашої ласки, я наведу вам одну подробицю, про яку дізнався багато пізніше, події, що її можна назвати не інакше, як моєю смертю. В тисяча вісімсот чотирнадцятому році я здибався у Штутгарті з колишнім вахмістром мого полку. Цей славний хлопець — єдиний, хто захотів упізнати мене і про кого я розкажу у свій час, — розповів, яким дивом я врятувався. Виявляється, в бік мого коня влучила картеч саме тієї миті, коли було поранено й мене. Кінь і вершник разом упали на землю, мов картонні фігурки. Я впав чи то праворуч, чи то ліворуч, а мертвий кінь, мабуть, звалився на мене; ось чому не поцілила мене картеч і не розчавили копитами коні.
— Прийшовши до пам'яті, я побачив, пане, що опинився в такому становищі, на розповідь про яке, певно, забракло б і цілої ночі. Я задихався в смердючому повітрі. Хотів поворухнутись, та не було як — лежав зусебіч затиснутий. Розплющив очі, але не побачив нічого. Нестача повітря — ось що було найстрашніше, і враз мені стало ясно, де я є. Я зрозумів, що повітря сюди не надходить, отже, я приречений на смерть. Збагнувши це, я перестав відчувати пекучий біль, від якого опритомнів. У вухах жахливо гуло. Я почув — а може, мені це й причулося, не знаю, — як глухо стогнуть безліч мерців, поміж яких лежав і я. І хоч спогади мої про ці хвилини не вельми ясні, хоч у пам'яті все переплуталось, хоч згодом мені випало терпіти ще страшніші муки, від яких розум мій затьмарився, — ще й тепер я часом чую вночі цей притлумлений стогін. Та ще моторошнішою, ніж ті звуки, була тиша; я й уявити собі не міг, що буває така — справді могильна — тиша.
— Нарешті я випростав руки і, обмацуючи мертві тіла, виявив порожнечу між моєю головою і верхнім шаром людських останків. Отже, я міг зміряти простір, дарований мені незбагненним випадком. Найімовірніше, що трупарі чи то з недбальства, чи то в поспіху жбурляли нас до ями абияк, і два трупи лягли наді мною, утворивши кут, як ото дві карти, що їх ставить дитина, коли зводить картковий палац. Я гарячково мацав навколо себе руками, бо зволікати не доводилось, і — о щастя! — знайшов відірвану руку, руку Геркулеса! Завдяки їй я і врятувався. Аби не ця несподівана підмога, я загинув би! Легко собі уявити, з яким шаленим завзяттям почав я прокладати шлях крізь трупи, що відділяли мене від шару землі, яким, поза всяким сумнівом, було нас засипано; я кажу «нас», так наче там були живі!
— О пане, то була нелюдська праця, зате я й сиджу тепер перед вами! Але й досі не годен я збагнути, як мені пощастило пробитися крізь купу тіл, що загороджували мені шлях до життя! Ви скажете, що в мене було три руки. Це правда, і я орудував третьою, мов підоймою, з неабиякою спритністю, розсував, розсував мертвяків і стримував кожен свій подих, щоб не задихнутися в смороді. Нарешті, пане, я побачив денне світло, але пробивалося воно крізь сніг! І тільки в цю мить я помітив, що в мене розрубана голова. На щастя, моєю загуслою кров'ю, а може, й кров'ю моїх товаришів, а може хто знає? — і клаптем шкури мого загиблого коня мені обліпило голову, наче пластиром. Та коли моя голова торкнулася снігу, я зомлів, незважаючи на цю шкаралупу. Однак тієї дещиці тепла, яка ще жевріла в моєму тілі, вистачило, щоб розтопити сніг, і коли я прийшов до тями, то побачив у себе над головою невеличкий отвір і став кричати скільки мав снаги. Проте сонце ще не зійшло, то чи ж міг я мати хоч якусь надію на те, що мене почують? Та й чи були в полі люди? Я трохи підвівся, напружуючи ноги, щосили впираючись ними в трупи; в них були, нівроку, міцні ребра! Ви, певно, розумієте, що звернутись до них у цю мить зі словами: «Схиляюся перед вашою відвагою, безталанники!» — навряд чи було вчасно. Отже, протягом кількох годин — так, кількох годин, пане! — я катувався, якщо тільки цим словом можна визначити мою лють, коли бачив клятих німців, котрі, почувши людський голос там, де не було жодної людини, кидались навтіки; та кінець кінцем мене врятувала якась жінка — в неї вистачило сміливості, а може, й звичайнісінької цікавості підійти до моєї голови, яка стирчала із землі, мов той гриб. Жінка привела чоловіка, і вдвох вони віднесли мене в свою злиденну халупу. Мене, мабуть, знову вхопила каталепсія, — з вашого дозволу, саме цим словом я назву мій стан, про який я нічого не знаю, але який, судячи з розповідей моїх господарів, був ознакою саме цієї недуги.
— Півроку життя моє висіло на волосинці; то я не міг вимовити жодного слова, то впадав у маячню. Нарешті мої господарі поклали мене до шпиталю, що знаходився в Гейльсберзі. Ви розумієте, пане, що я вийшов із лона землі таким самим голим, як виходять із материнського лона, і коли через півроку, прийшовши одного чудового ранку до тями й згадавши, що я — полковник Шабер, я зажадав, аби сестра-жалібниця обходила мене з більшою шаною, ніж злиденного заброду, за якого всі мене мали, мої товариші по палаті вибухнули гучним реготом. На щастя, мій хірург присягнувся — з марнолюбства, — що я одужаю, тож, природно, він зацікавився своїм пацієнтом. Я з усіма подробицями розповів йому про моє колишнє життя, і цей славний хлопець — звали його Шпархман, — поклопотався, щоб мій чудесний порятунок із братської могили було засвідчено відповідно до всіх юридичних правил, згідно з тамтешнім законодавством, а також було вказано день і годину,
