Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
— Ви знаєте мою дружину?
— Так, — відказав Дервіль, кивнувши головою.
— Ну, як вона?
— Як завжди — чарівна.
Старий махнув рукою, так наче намагався погамувати таємну муку, що мордувала його, з величною й суворою покірливістю, властивою людям, які пройшли крізь кров і вогонь війни.
— Знаєте, пане, — мовив бідолашний полковник майже весело, бо ж він відчував, що знову дихає, що вдруге вибрався з могили й розтопив шар снігу, набагато щільніший за той, який колись укрив крижаною шкаралупою його голову, він дихав на повні груди, мов випущений з камери в'язень. — Знаєте, пане, — повторив він, — якби я був молодий і гарний, ніякого лиха зі мною не сталося б. Жінки вірять чоловікам лише тоді, коли ті через кожне слово освідчуються їм у коханні. Отоді вони пиндючаться, метушаться, інтригують, пнуться із шкури, ладні підтвердити все що завгодно, здатні на все, що завгодно, заради того, хто їм любий. А чим би я міг зацікавити жінку? Я був страшний, мов мрець, одягнений, як волоцюга, скидався більше на ескімоса, ніж на француза; це я, той, кого в тисяча сімсот дев'яносто дев'ятому році мали за першого чепуруна, я, Шабер, граф Імперії! І якось — того самого дня, коли мене, мов того собаку, вигнали на вулицю, я здибався з вахмістром мого полку, про якого я вже вам казав. Звали його Бутен. Сердега і я були до пари — двійко старих шкап, що їх і змалювати годі! Я зустрів його на бульварі й відразу впізнав, а він ніяк не міг угадати, хто я такий. Ми зайшли до шинку. Коли я сказав, хто я, Бутен зареготав — мовби з мортири стрельнули. Якби ви знали, пане, якої прикрості завдав мені його сміх! Отже, навіть мій найскромніший і найвідданіший друг не впізнав мене! Колись я врятував Бутенові життя, віддячивши йому за таку саму послугу. Не розповідатиму вам, за яких саме обставин він мене порятував від смерті. Було це в Італії, в Равенні. Дім, у якому Бутен відвів від мене кинджал, був не вельми пристойний. Я тоді ще не дослужився до полковника — був звичайним кавалеристом, як і Бутен. На щастя, деякі подробиці тієї пригоди знали тільки я і він, тож коли я нагадав про них, Бутенова недовіра поменшала. Потім я розповів про всі ті злигодні, що на них прирекла мене доля. Хоч мої очі й голос, сказав Бутен, стали зовсім інші, хоч у мене не було ні чуприни, ні брів, ні зубів, хоч я зробився білий, мов альбінос, все ж Бутен після нескінченних розпитувань, на кожне з яких діставав відповідь, нарешті впізнав у жебракові свого полковника. Після чого розповів мені про свої пригоди, не менш неймовірні, аніж мої: він навіть побував аж біля китайського кордону — хотів утекти до Китаю з Сибіру. Розповів і про те, що похід на Росію скінчився невдачею, і про перше зречення Наполеона. Ця звістка вкинула мене в розпач! Обидва ми були мовби уламки після корабельної аварії, і нас пронесло по всій земній кулі, — так, як океанська хвиля перекочує у шторм камінці від берега до берега. Ми з ним — якщо разом порахувати його мандри та мої — відвідали Єгипет, Сірію, Іспанію, Росію, Голландію, Німеччину, Італію, Далмацію, Англію, Китай, Середню Азію, Сибір; тільки в Індії та в Америці не були! Зрештою Бутен, міцніший за мене, сказав, що негайно вирушить до Парижа і повідомить мою дружину про те, в якій я опинився скруті. Я написав пані Шабер довгого листа. Це був уже четвертий лист, пане! Може, я не зробив би цього, якби в мене були родичі; та відкрию вам правду: я — вихованець сирітського притулку; я — солдат, чиїм єдиним набутком була відвага, родиною — весь світ, вітчизною — Франція, а заступником — милосердний Господь. Ні, не те я кажу! В мене був батько — наш імператор! О, якби він зараз був тут! Якби побачив свого Шабера, — так він мене називав, — то знетямився б із гніву. Та ба! Закотилося наше сонце, і всім нам тепер холодно.
— Зрештою, мовчанку моєї дружини можна було пояснити політичними подіями. Бутен вирушив у путь. Йому, далебі, поталанило! Він водив двох білих ведмедів, чудово видресируваних, і цим заробляв собі на хліб. Я не міг його супроводити: недуги не дозволяли мені робити довгі переходи. Йшов із ним та з його ведмедями скільки мав снаги, та, кінець кінцем, довелося попрощатись, — і я заплакав, пане! В Карлсруе у мене загострилась невралгія голови, і я півтора місяця пролежав на соломі в якомусь заїзді! Пане, я міг би розповідати й розповідати про поневіряння, на які прирекла мене лиха доля. Проте душевні муки, поряд з якими блякнуть страждання фізичні, не збуджують такого жалю — адже їх не видно простим оком. Пригадую, як плакав я у Страсбурзі, стоячи перед будинком, куди запрошував колись гостей на бенкети і де тепер не міг випросити навіть шматка хліба.
— Ми з Бутеном обміркували мій шлях і маршрут, яким я щодня ітиму; і я не минав жодної поштової контори — питався, чи нема мені листа або грошей. Не було нічого — до самісінького Парижа. Мене понімав чимраз більший розпач. «Мабуть, Бутен помер», — казав я собі. І справді — бідолаха загинув під Ватерлоо. Багато пізніше я випадково про це довідався. Та й переговори його з моєю дружиною, певно, скінчилися нічим.
— Нарешті я вступив у Париж — водночас із козаками. До моєї муки додалася ще й ця: росіяни у Франції! І я забув, що босий, що не маю мідяка в кишені. Так, пане, я був у рам'ї. Перед тим ночував у Клейському лісі. Певне, я застудився — адже вночі було вогко, — і, коли плентав передмістям Сен-Мартен, мені стало зле. Пригадую, я впав майже біля дверей якогось торговця залізними виробами. Прийшов до тями у міському шпиталі. Пролежав там місяць — це було майже щастя. Я не мав у кишені бодай ліара, зате був при здоров'ї і на паризькій бруківці, про що мріяв так довго! Радий і веселий, полетів я, мов на крилах, до вулиці Монблан —
