Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Він знав це! — відповів Растіньяк.

Раптом батько Горіо розцлющив очі, але то був конвульсивний рух. Жест графині, що виразив пробуджену в ній надію, був не менш страшний, ніж очі вмирущого.

— Невже він почув мене? — скрикнула графиня. — Ні, — додала вона, сідаючи біля ліжка.

Пані де Ресто лишилася коло батька, а Ежен пішов попоїсти. Пансіонери вже зібралися в їдальні.

— Ну, — сказав йому художник, — там нагорі, здається, буде маленька смерторама?

— Шарлю, — відповів Ежен, — по-моєму, ви могли б обрати для своїх жартів не такий сумний предмет.

— А що, хіба тут уже й посміятися не можна? — заперечив художник. — Кому це заважає? Б'яншон каже, що старий уже втратив свідомість.

— Ну що ж, — підхопив службовець музею, — як жив, так і помре.

— Тато вмер! — крикнула графиня.

Почувши цей жахливий зойк, Растіньяк, Сільвія і Б'яншон кинулися нагору й побачили, що пані де Ресто зомліла. Коли вона опритомніла, її посадили у фіакр. Ежен доручив Терезі піклуватися про пані де Ресто, наказавши покоївці відвезти її до пані де Нусінген.

— Так, він справді вмер, — сповістив Б'яншон, повернувшись у їдальню.

— Ну, панове, прошу до столу, — сказала пані Воке, — суп прохолоне.

Студенти сіли поруч.

— Що тепер робити? — спитав Ежен Б'яншона.

— Я закрив йому очі і поклав його як годиться. Заявимо про смерть у мерію, лікар засвідчить її, його зашиють у саван і поховають. Що ж, по-твоєму, з ним іще робити?

— Він уже ніколи не нюхатиме так хліба, — сказав один з пансіонерів, перекривлюючи бідолаху.

— Хай йому чорт, панове, — вигукнув репетитор, — облиште батька Горіо, годі вже нас начиняти ним; цілу годину тільки про нього й мови. Одною з переваг славного міста Парижа є те, що тут можна народитися, жити і вмерти так, що ніхто на вас не зверне уваги. То скористаймося ж із цих благ цивілізації. Щодня в місті помирає чоловік шістдесят, — що ж, ви оплакуватимете паризькі гекатомби? Батько Горіо дав дуба, ну й хай собі, тим краще для нього. Якщо ви його так любите, то йдіть собі туди, а нам дайте спокійно пообідати.

— Ну, звісно, — підтримала вдова, — для нього краще, що він помер. Видно, бідолаха, зазнав у житті багато горя.

Це була єдина надгробна промова людині, яка в очах Ежена втілювала саме батьківство. П'ятнадцять пансіонерів почали теревенити, як звичайно. Бряжчання ложок і виделок, сміх і розмови, різні вирази цих жадібних і байдужих облич — усе це сповнювало жахом Ежена і Б'яншона. Попоївши, вони пішли покликати священика, щоб той читав уночі молитви по покійному. Виконуючи останні обов'язки щодо бідолахи, юнаки мусили зважати на скромні кошти, що в них залишились.

О дев'ятій годині вечора тіло поклали на голому помості в тій самій убогій кімнаті, поставили обабіч по свічці, і священик сів поруч. Перш ніж лягти спати, Растіньяк розпитав священика, скільки коштуватиме відправа та похоронна церемонія, і написав записки до барона де Нусінгена й графа де Ресто: просив їх прислати довірених людей, які взяли б на себе турботи про похорон. Пославши з цими записками Крістофа, Ежен, украй виморений, ліг і відразу заснув.

Другого дня Б'яншон і Растіньяк самі пішли заявляти в мерію про смерть; опівдні лікар її засвідчив. Минуло ще дві години, але ніхто не присилав грошей, ніхто не приходив від зятів, і Растіньяк сам заплатив священикові. Сільвія зажадала десять франків за те, щоб обмити покійника і зашити тіло в саван. Ежен і Б'яншон підрахували, що їм навряд чи вистачить грошей на всі витрати, якщо родичі небіжчика нічого не дадуть. Студент-медик сам поклав тіло в труну для бідних, яку він купив зі знижкою у себе в лікарні.

— Втни штуку цим мерзотникам, — сказав він Еженові. — Піди купи місце років на п'ять на кладовищі Пер-Лашез, замов похорон і відправу за третім розрядом. Якщо зяті й дочки відмовляться взяти на себе витрати, напишеш на могильному камені: «Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів».

Ежен пристав на його раду лише після марної спроби побачитися з паном і пані де Нусінген, а також з паном і пані де Ресто. Його не пустили й на поріг. В обох домах швейцари дістали щодо цього найсуворіший наказ.

— Пан і пані, — казали вони, — нікого не приймають: у них помер батько, і вони у великому горі.

Ежен був досить досвідчений у світських звичаях Парижа і зрозумів, що наполягати не слід. Особливо страшна тривога пойняла його, коли він побачив, що не попаде до Дельфіни. В комірчині швейцара Ежен написав їй:

«Продайте якусь вашу прикрасу, щоб можна було пристойно провести вашого батька до місця вічного спочинку».

Він попросив передати записку через Терезу баронесі, але швейцар віддав її баронові де Нусінгену, і той кинув записку у вогонь. Зробивши все, що він міг зробити, Ежен о третій годині вернувся в пансіон. Сльози мимоволі потекли у нього з очей, коли він побачив біля воріт труну, ледве прикриту чорною тканиною; вона стояла на двох стільцях серед безлюдної вулиці. Убоге кропило, до якого ще ніхто й не торкнувся, мокло в мідній посрібленій чаші з свяченою водою. Навіть хвіртку не було задраповано чорним. То була смерть злидаря, смерть без пишних проводів, без друзів і родичів. Б'яншон змушений був піти в лікарню і лишив Растіньякові записку, де повідомляв, про що домовився в церкві. Він писав, що заупокійна меса надто дорога і тому доведеться вдовольнитися дешевою вечірнюю відправою; сповістив також, що послав Крістофа з запискою в похоронну контору. Прочитавши ці рядки, які нашвидкуруч