Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

що я почуваю дуже мало приязні до пана Горіо. Він виявляв надмірну поблажливість до пані де Ресто. Через нього я нещасливий, у ньому я вбачаю ворога мого спокою. Мені байдуже, житиме він чи помре. Такі мої почуття до нього. Нехай мене гудить світ. Я зневажаю думку світу. В мене є важливіші справи, ніж турбуватися про те, що подумають про мене якісь дурні чи байдужі мені люди. Пані де Ресто в такому стані, що не може поїхати, та й я не хочу, щоб вона відлучалася з дому. Скажіть її батькові, що вона приїде до нього, коли виконає свої обов'язки щодо мене і моєї дитини. Якщо вона любить свого батька, то може бути вільна через кілька секунд.

— Графе, не мені судити про вашу поведінку, ви маєте владу над вашою дружиною. Але чи можу я розраховувати на ваше слово? Обіцяйте мені лише переказати графині: її батько не проживе й дня і він прокляв її за те, що вона не прийшла до його смертного ложа.

— Скажіть їй це самі, — відповів пан Де Ресто, вражений обуренням, що звучало в Еженових словах.

Граф провів Растіньяка в кімнату, де звичайно перебувала графиня; він побачив її в сльозах; вона сиділа, відкинувшись на спинку крісла, мов засуджена до страти. Еженові стало жаль її. Перш ніж глянути на Растіньяка, пані де Ресто кинула на свого чоловіка боязкий погляд, що виявляв цілковитий занепад сил, зламаних моральною й фізичною тиранією. Граф кивнув, і вона зрозуміла, що їй дозволено говорити.

— Пане, я все чула. Скажіть батькові, що коли б він знав, у якому я стані, то простив би мені. Я й уявити собі не могла такої муки, у мене вже немає сили, але я чинитиму опір до кінця, — сказала вона і глянула на графа. — Я — мати! Скажіть батькові, що я йому нічим не завинила, хоч зовні це ніби й не так, — в розпачі крикнула вона студентові.

Ежен уклонився подружжю, догадуючись про жахливу кризу, яку переживала графиня, і вийшов приголомшений. Тон графа де Ресто свідчив про марність його спроби, і Ежен зрозумів, що Анастазі втратила свободу.

Він поспішив до пані де Нусінген і застав її в ліжку.

— Я захворіла, любий мій, — сказала вона, — застудилась, повертаючись з балу, боюся запалення легенів і чекаю на лікаря…

— Хоча б ви були однією ногою в могилі, — перебив її Ежен, — ви повинні з'явитися до батька. Він кличе вас. Якби ви чули хоч найтихіший його зойк, ви б забули про свою хворобу.

— Ежене, може, мій батько й не такий хворий, як ви кажете, та я була б у розпачі, коли б ви хоч трошечки розчарувалися в мені, тож зроблю так, як ви скажете. Тільки я знаю, що він помре з горя, якщо моя хвороба після цієї поїздки стане смертельна. Гаразд! Я поїду, як тільки приїде лікар. А де ж ваш годинник? — спитала вона, побачивши, що ланцюжка нема.

Ежен почервонів.

— Ежене! Ежене! Невже ви його продали чи загубили? Ой як це було б негарно!

Студент схилився до ліжка Дельфіни і сказав їй на вухо:

— Хочете знати? Ну, то слухайте! Вашому батькові, нема на що купити саван, яким його вкриють сьогодні ввечері. Я заставив вашого годинника, бо в мене більше, нічого не було.

Дельфіна прожогом скочила з ліжка, підбігла до секретера, видобула гаманець і подала Растіньякові. Потім подзвонила й крикнула:

— Я їду, їду, Ежене, тільки одягнуся! Та я була б страховищем, якби не поїхала! Ідіть, я приїду раніше за вас! Терезо! — гукнула вона свою покоївку, — попросіть пана де Нусінгена негайно зайти до мене, мені треба його бачити.

Ежен, щасливий, що може принести вмирущому звістку, що одна з дочок ось-ось приїде, прибув на вулицю Святої Женев'єви майже веселий. Він розкрив гаманець, щоб негайно заплатити візникові. В гаманці такої багатої, такої елегантної жінки було тільки сімдесят франків. Зійшовши нагору, Ежен побачив, що Б'яншон підтримує батька Горіо, а фельдшер під наглядом лікаря щось робить йому. Старому припікали спину — останній, даремний засіб медичної науки.

— Ви що-небудь відчуваєте? — спитав лікар у Горіо.

Але замість відповіді батько Горіо, побачивши студента, запитав:

— Вони їдуть, правда?

— Він ще може трохи протягнути, якщо говорить, — зауважив фельдшер.

— Так, — відповів Ежен. — Дельфіна зараз буде.

— Він увесь час кликав своїх дочок, — сказав Б'яншон. — Так благав і так кричав, щоб вони приїхали, як благають дати їм води посаджені на палю.

— Досить, — мовив лікар фельдшерові, — ніщо вже не допоможе, його не можна врятувати.

Б'яншон разом із фельдшером знову поклали вмирущого на його злиденне ліжко.

— Треба було б перемінити йому білизну, — зауважив лікар. — Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. — Я ще прийду, Б'яншоне, — сказав він студентові. — Якщо хворий буде скаржитися на біль — змочіть йому груди опіумом.

Фельдшер і лікар вийшли.

— Ну, Ежене, більше мужності, друже! — звернувся Б'яншон до Растіньяка, коли вони лишилися самі. — Треба надіти йому чисту сорочку й перемінити постіль. Піди скажи Сільвії, щоб принесла простирала й допомогла нам.

Ежен пішов у їдальню; пані Воке і Сільвія накривали на стіл. Після перших же слів Растіньяка вдова підійшла до нього, прибравши кисло-солодкого виразу обачливої крамарки, що не хоче ні втратити своїх грошей, ні розсердити покупця.

— Любий мій пане Ежене, — почала вона, — ми з вами чудово знаємо, що в батька Горіо нема жодного су. Дати простирала людині, що ось-ось помре, це означає втратити їх, тим більше що одне й без того доведеться пожертвувати на саван. Ви мені й так винні сто сорок чотири франки, додайте сорок франків на простирала та ще деякі дрібниці, за свічку, яку вам дасть Сільвія, —