Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
Ежен квапливо пішов нагору в кімнату Горіо.
— Б'яншоне, де гроші за годинник?
— Там, на столі; лишилося триста шістдесят з чимсь. Я заплатив за все, що брав сам. Ломбардна квитанція під грішми.
— Візьміть, пані Воке, — сказав Растіньяк з почуттям огиди і жаху, збігши по сходах, — одержуйте за рахунком. Пан Горіо пробуде у вас недовго, а я…
— Так, бідолаху винесуть з цього дому ногами вперед, — напівсумно-напіввесело мовила вдова, перелічуючи двісті франків.
— Годі про це! — сказав Растіньяк.
— Сільвіє, дайте простирала та йдіть допоможіть панам. — І стиха сказала Еженові: — Не забудьте ж Сільвії, вона вже дві ночі не спить.
Тільки-но Ежен відвернувся, стара побігла за куховаркою і шепнула їй на вухо:
— Візьми латані простирала з міткою сім. Їй-богу, для мертвого й це буде добре.
Ежен, що вже зійшов на кілька східців, не чув, що сказала хазяйка.
— Ну, — озвався Б'яншон, — перемінимо сорочку. Підведи його.
Ежен став у головах, підтримуючи вмирущого за плечі; Б'яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, ніби хотів щось захистити на грудях, і жалісно заквилив, наче тварина від сильного болю.
— Ах, он воно що! — здогадався Б'яншон. — Він шукає волосяний ланцюжок і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха! Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.
Ежен узяв ланцюжок, сплетений з біляво-попелястого волосся, мабуть, з волосся пані Горіо. З одного боку медальйона він прочитав: «Анастазі», з другого — «Дельфіна». Емблема його серця, що завжди лежала на його грудях. Всередині були тоненькі кучерики — їх зрізали, напевне, ще тоді, коли дівчатка були зовсім маленькі. Тільки-но медальйон торкнувся грудей старого, він протяжно зітхнув, і в тому зітханні відбилося задоволення, що викликало жах. Це був останній проблиск його чутливості, що, здавалося, зосередилась десь у тому невідомому центрі, звідки виходять і куди линуть наші поривання. Його перекривлене судомою обличчя набуло виразу хворобливої радості. Обидва студенти були глибоко вражені цим жахливим вибухом почуття, що пережило свідомість, і їхні сльози закапали на вмирущого, який відповів криком радості:
— Назі! Фіфіно!
— В ньому ще жевріє життя, — сказав Б'яншон.
— Нащо воно йому? — спитала Сільвія.
— Щоб страждати, — відповів Растіньяк.
Подавши товаришеві знак, що треба робити, Б'яншон став навколішки й просунув руки під ноги хворого, тим часом як Растіньяк так само просунув руки йому під спину. Сільвія приготувалася витягти простирала, коли вмирущого піднімуть, і замінити чистими. Горіо, обманутий сльозами юнаків, зібрав останні сили, простягнув руки, намацав голови студентів, судорожно схопив їх за волосся і мовив кволим голосом: «Ах, мої ангели!» — душа прошептала ці останні два слова і разом із ними відлетіла.
— Бідолашній старенький! — сказала Сільвія, зворушена цим вигуком, сповненим найвищого почуття, востаннє збудженого жахливим, хоч і ненавмисним обманом.
Останнє зітхання старого було радісним: у ньому відбилось усе життя Горіо-батька, аж до останку сповнене самоомани.
Горіо обережно вклали на ліжку. З цієї хвилини його обличчя відбивало болісну боротьбу, що точилася між життям і смертю в механізмі, уже позбавленому свідомості, яка дає людській істоті змогу відчувати радість і біль. Остаточне руйнування було тільки питанням часу.
— В такому стані він лежатиме кілька годин і помре тихо, непомітно, — сказав Б'яншон. — Крововилив, мабуть, поширився на весь мозок.
В цю мить на сходах почулася хода задиханої молодої жінки.
— Вона спізнилась, — мовив Растіньяк.
Але то була не Дельфіна, а її покоївка Тереза.
— Пане Ежене, — сказала вона, — пані з паном засперечалися за гроші, що їх наша бідолашна пані просила для батька. Вона знепритомніла, прийшов лікар, довелось їй пускати кров; пані все кричала: «Тато вмирає, я хочу до тата!» Волала так, що аж серце стискалося.
— Годі, Терезо, тепер уже їй нема чого приходити, пан Горіо вже не при пам'яті.
— Бідний наш пан Горіо, Невже йому так погано? — сказала Тереза.
— Я вам більше не потрібна? Тоді я піду, пора подавати обід, уже пів на п'яту, — озвалася Сільвія і, виходячи, мало не зіткнулася на верхній площадці сходів з графинею де Ресто.
Гнітюча й страшна була поява графині. Вона глянула на смертне ложе, скупо освітлене однією свічкою, і розридалася, побачивши обличчя свого батька, по якому перебігали ще останні відблиски життя. Б'яншон із скромності вийшов з кімнати.
— Я не могла вирватися раніше, — мовила графиня, звертаючись до Растіньяка.
Студент сумно кивнув головою. Пані де Ресто взяла руку свого батька й поцілувала.
— Простіть мене, тату! Ви казали, що мій голос підніме вас із могили. Ну, верніться ж на хвилинку до життя і благословіть вашу дочку, яка так кається. Почуйте ж мене! Який жах! Ніхто, крім вас, не зможе тепер мене благословити тут, на землі. Всі ненавидять мене, тільки ви мене любите. Навіть власні мої діти ненавидитимугь мене. Візьміть мене з собою, я любитиму, доглядатиму вас. Він не чує, я божеволію!
Вона впала навколішки й безтямно дивилася на вмирущого.
— Нещастю моєму немає краю, — сказала графиня, глянувши на Ежена. — Пан де Трай зник, лишивши величезні борги, і я дізналася, що він зраджував мене. Чоловік мій ніколи мені не простить, а я віддала в його
