У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Бо я вже мислив тільки про те, аби щодня неодмінно бачити Жільберту (одного разу моя бабуся не вернулася додому на обід, і я не міг відмахнутися від думки, що як її переїхав поїзд, то якийсь час я перестану ходити на Єлисейські Поля; коли ми когось кохаємо, то ми вже нікого більше не кохаємо), а проте ті хвилини, які я проводив з Жільбертою, яких дожидався так нетерпляче уже з вечора, за якими тремтів, задля яких пожертвував би всім на світі, аж ніяк не були щасливими хвилинами; я вже в цьому не сумнівався, бо пильно, зосереджено розглядаючи ці єдині хвилини мого життя, не знаходив у них ані крупинки щастя.

Увесь той час, коли ми з Жільбертою не були разом, мені хотілося бачити її, я безупинно намагався воскресити її образ, але мої спроби провалювалися; я навіть не міг сказати собі, кого ж я кохаю. Тим паче, що вона сама ще ні разу мені не освідчилася. Навпаки, вона часто заявляла, що має щиріших приятелів, що я для неї добрий кумпан, з яким весело гратися, хоча я неуважний і не азартний до гри, словом, вона часто бувала холодна до мене, і ця холодність могла б похитнути мою віру в те, що я важу для неї більше, ніж усі інші, — могла б, якби джерелом моєї віри була любов Жільберти до мене, а не моя до неї, а що було якраз навпаки, то моя віра значно зміцнювалася, стаючи залежною від того, як я змушую себе думати про Жільберту. Але і сам я досі не освідчувався Жільберті у своїх почуттях до неї. Щоправда, усі сторінки моїх зошитів були змережені її ім'ям та адресою, але, побачивши ці карлючки, я хнюпив носа, бо шкрябав їх, не сподіваючись нагадати ними їй про себе; вони створювали лише примару її інтересу до мене, насправді ж ніяк не пов'язували її з моїм життям; вони промовляли мені не про Жільберту, яка їх ніколи навіть не побачить, а лише про моє власне бажання, виставляючи його як щось особисте, примарне, нудне й немічне. Найважливіше для мене було те, щоб ми могли одне з одним бачитися і щоб ми освідчилися одне одному в коханні, яке, так би мовити, ще й не починалося. Звичайно, різні підстави, які спонукали мене так нетерпляче шукати зустрічі з Жільбертою, видалися б не такими важливими для людини дорослої. З роками, коли стає витонченішою наша культура утіх, ми вдовольняємось утіхою мріяти про жінку, як мріяв я про Жільберту; нас уже не обходить, чи відповідає образ у нашому серці реальності, ми вдовольняємось утіхою кохати і не домагаємося з'ясувати напевне, чи користуємося ми взаємністю; часто ми навіть зрікаємося насолоди признатися нашій пасії, що ми нею захоплені, — зрікаємося на те, щоб вона ще дужче захопилася нами: так японські садівники, плекаючи квітку якнайгожішу, жертвують ради неї іншими квітками. Але в ті часи, коли я кохав Жільберту, я ще вірив, що Кохання живе незалежно від нас; що воно здатне у кращому разі дозволяти нам долати перешкоди, але вщедряє нас своїми дарами в порядку, твердість якого зламати ніхто не владен, мені здавалося, що якби я свавільно замінив солодкість освідчення симуляцією байдужости, то не тільки позбавив би себе радощів, про які я так палко мріяв, а й самочинно скапарив би кохання штучне і марне, непричетне ніяким світом до істини, власне, то була б відмова йти її таємничими і предковічними шляхами.

Але коли я приходив на Єлисейські Поля і діставав змогу порівняти свою любов, щоб піддати її конечним поправкам, з її живим і одрубним від мене джерелом у присутності Жільберти Сванн, чия поява мала, як я сподівався, оновити образи, яких моя зморена пам'ять уже не могла воскресити, тієї самої Жільберти Сванн, з якою я грався вчора, яку допоміг мені впізнати і якій змусив мене уклонитися сліпий інстинкт, на зразок того, що під час ходьби викидає вперед то одну, то другу нашу ногу, перш ніж ми встигаємо щось подумати, — негайно все виходило так, нібито Жільберта і дівчинка, об'єкт моїх марень, були дві різні істоти. Якщо, наприклад, я відучора носив у своїй пам'яті двоє огненних очей на пухкому і рум'яному личку, то при зустрічі вид Жільбертин накидав мені щось таке, чого я якраз не пам'ятав, скажімо, гостру видовженість носа, і, миттю асоціюючись з іншими її рисами, ця видовженість набувала ваги тих характерних ознак, за якими природнича історія визначає ґатунок, і відносила Жільберту до типу дівчаток з гострим писочком. Я ще тільки лаштувався, скориставшись із цієї пожаданої хвилини, зосередитись на вивершенні створеного мною до появи тут і вже розвіяного образу Жільберти, щоб потім, у довгі години самотности, бути певним, що я згадую саме її, що саме до неї помалу зростає моє кохання, як розростається книжка, яку ми пишемо, а Жільберта уже кидала мені м'яча, — і мов той філософ-ідеаліст, чиє тіло мусить зважати на зовнішній світ, у реальність якого його розум не вірить, те саме моє «я», яке щойно веліло мені привітатися з Жільбертою, перш ніж я впізнав її, тепер підганяло мене піймати на льоту кинутий нею м'яч (наче вона була моїм товаришем, з яким я прийшов погратися, а зовсім не рідною душею, з якою я збирався поєднатися), а потім змушувало мене, поки вона не пішла, мовити їй з ґречности всякі люб'язні, малозначущі слова і отже, заважало мені як зберігати мовчанку, щоб я міг ще раз спробувати воскресити життєво необхідний, але втрачений образ, так і озватися до неї, в такий спосіб, щоб ця розмова забезпечила нашому коханню явний поступ, — тож я цей поступ несамохіть відкладав на другий день.

А проте певний поступ у нашому коханні накреслився. Одного разу ми з Жільбертою підійшли до торговки, яка ставилася до нас дуже ласкаво, бо саме в неї Сванн купував собі медяники, а наминав він їх чимало з гігієнічних міркувань, потерпаючи від екземи, притаманної його одноплемінникам, і запертя Пророків, і Жільберта зі сміхом показала мені двох хлопчаків, живу ілюстрацію юного художника і юного натураліста з дитячих книжок. Один не хотів червоного льодяника, бо волів фіолетовий, а другий зі слізьми на очах відмовлявся від сливи, яку збиралася купити його бонна, і нарешті промовив затято: «Я хочу іншу сливу: вона з черв'ячком!» Я купив дві кульки на один су. Але замилувався на блискучі