У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

до Венеції», я збагнув би, що бачиться мені зовсім не місто, а щось однаково одрубне від усього, що мені будо відоме досі, щось однаково розкішне — як одрубним од усього і розкішним було б для людей, які вічно жили б у зимових сутінках, незбагненне чудо: весняний ранок. Ці примарні, нав'язливі, завше однакові образи, наповнюючи всі мої ночі й дні, відрізняли описуваний період мого життя від попередніх (що їх легко могло б із ним сплутати око спостерігача, який бачить лише поверхню речей, іншими словами — нічогісінько не бачить), — так в опері музичний мотив збагачує нас чимось новим, чого ми не підозрювали, якби читали тільки лібрето, чи — що ще гірше — стояли біля театру й підраховували, скільки часу триватиме вистава. Але навіть і тривалістю дні нашого життя не однакові. Натури дещо нервові, такі як я, у своєму гоні крізь дні, перемикають, як в авто, різні «швидкості». Бувають дні гористі, утяжливі, пнутися до них доводиться довгенько, а бувають дні спадисті, з них женеш як дідько вітри, наспівуючи. Цілий місяць я жадливо тягнувся до образів Флоренції, Венеції та Пізи, наче повторюючи мелодію, і цей потяг до них мав у собі щось глибоко людяне, ніби то була любов, любов до якоїсь особи; я твердо вірив, що вони втілюють у собі реальність, незалежну від мене, і вони плекали в мені прекрасну надію, яку міг живити християнин перших віків перед тим, як вступити до раю. Тим-то мене аж ніяк не бентежила суперечність між бажанням живовидячки побачити й помацати своїми руками омріяне і тим фактом, що мої органи чуття ці витворені мною образи, тим для них спокусливіші, що були одрубні від усього їм відомого, не сприймали безпосередньо, — навпаки, саме ця суперечність утверджувала мене в істинності образів, ще більше розпалювала в мені бажання побачити міста, бо вона ніби заповідала, що моє бажання буде вволене. І хоча моя екзальтація живилася жагою розкошів естетичних, путівники цікавили мене більше, ніж художні видання, але ще більше, ніж путівники, — розклади потягів. Особливо хвилювала мене думка, що хоча Флоренцію, яку я бачив у своїй уяві близькою, але недоступною, відокремлює від мене у мені самому далека даль, я, одначе, можу добратися до неї кружним шляхом, подамся «суходолом». Звичайно, коли я товк собі, надаючи таким чином особливої цінности тому, що я мав побачити, — що Венеція — це «школа Джорджоне, обитель Тиціана, найбагатший музей урбаністичної архітектури середньовіччя», я почував себе щасливим. Щастя це зросло ще більше, коли, вийшовши прогулятися, чимчикуючи через стужу, бо після кількох днів ранньої весни повернулася зима (така погода ждала нас звичайно у Білий тиждень), і бачачи, як каштани на бульварах, занурені у крижане і ріденьке повітря, наче в воду, але не збентежені цим, пунктуальні, уже вичепурені карнавальники-каштани заходжуються викрешувати й карбувати на своїх промерзлих стовбурах непостримну брость, чий неухильний зріст хоч і стримувала, але нездатна була спинити мертвуща сила стужі, — я думав, що Понте Векйо уже рясніє гіацинтами та анемонами і що весняне сонце уже обарвлює хвилі Канале Ґранде таким темним блакитом і такими розкішними смарагдами, що, розбиваючись над полотнами Тиціана, вони могли б змагатися з ними у багатстві колориту. Я не здолав стримати своєї радості, коли батько, раз у раз постукуючи по барометру і нарікаючи на холоднечу, заходився обирати найкращі потяги і коли я зрозумів, що як пробратися після сніданку до чорної, як вугілля, лабораторії, до чарівної кімнати, здатної змінити все довкола, то назавтра можна прокинутися в місті з мармуру й золота, «обличкованім ясписом і вибрукуванім смарагдами». Отож-бо Венеція і Місто Лілей — це були не лише картини, якими можна гратися в уяві, — вони направду існували на певній відстані від Парижа, яку слід було подолати, якщо хочеш їх побачити, стояли саме там, а не десь-інде, словом, були цілком реальні. І вони зробилися для мене ще реальнішими, коли батько, сказавши: «Загалом, ми могли б побути у Венеції від двадцятого до двадцять дев'ятого квітня і приїхати до Флоренції уранці, на перший день Великодня», витяг їх обох не лише з абстрактного Простору, а й з уявного Часу, куди ми вкладаємо не одну, а кілька наших мандрівок, не вельми переймаючись тим, що це лише можливі мандрівки, й не більше, — того Часу, який так легко відновлюється, отож, провівши його в одному місті, ми можемо потім провести його і в іншому; і те, що батько присвятив тим містам кілька точно визначених днів, стало свідоцтвом автентичносте предметів, яким ці дні призначено; адже це єдині дні, що, зробивши своє, сходять нанівець; вони не вертаються, прожити їх потому, як ти прожив їх там, годі; я відчув, що два царствених гради, верхи і вежі яких мені судилося вписати методами найхвильнішої з усіх геометрій у площину мого власного життя, рухаються у напрямку до тижня, який починається з того понеділка, коли праля має принести мій заллятий чорнилом білий жилет, рухаються, щоб усотатися в той тиждень по виході з ідеального часу, де вони ще не існували реально. Але я був усе ще на шляху до вершини мого щастя, я злинув на неї нарешті (мені сяйнуло, що наступного тижня, напередодні Великодня, на венеційських вулицях, повних гомону хвиль, по вулицях, осяяних багряним відблиском фресок Джорджоне, гулятимуть не люди, якими я, попри всі застереження, уявляв їх і далі: «величні й грізні, як море, в обладунках, які полискують бронзою під згортками криваво-червоного плаща», а що, може, я й сам буду тим чоловічком у мелоні, якого фотограф увічнив на великій картці застиглим перед порталом Святого Марка), коли батько сказав мені: «Мабуть, на Канале Гранде ще холодно, варто тобі вкласти про всяк випадок зимове пальто і тепле вбрання». Ці слова викликали в мене захват, досі це здавалося мені неможливим, а нині я відчув, що справді з'явлюсь серед «аметистових скель, подібних до рифів в Індійському океані»; якоюсь надлюдською натугою, якоюсь надсилою скидаючи з себе, як непотрібну шкаралупу, повітря моїх покоїв, я заступаю його відповідною порцією повітря венеційського, цієї морської атмосфери, неповторної і відрубної, як атмосфера марень, вкладених моєю уявою в назву Венеція, і нараз я відчув, що по-чудернацькому знетілеснююся; небавом це відчуття посилилося ще якимсь відчуттям млості, як млоїть ото разом з гострим болем у горлі: мене покладено до ліжка, і лихоманка так мене трясла, що, як посвідчив лікар, мені нема чого й думати про поїздку до Флоренції та Венеції,