У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

починали ледь помітно біліти, а потім у невпинному крещендо, як у музиці, коли одна якась нота наприкінці увертюри досягає вершини фортисимо, гоном гайнувши через усі проміжні ступені, — я бачив, як балкон затоплювався стійким, некрушимим золотом погідних днів, на якому різьблена тінь прозірчастої балюстради чорніла своїм узором, скидаючись на примхливо розгалужену рослину, дивуючи тонкощами своїх закрутків, що ніби передавали якесь вкладене в них послання і вдоволення художника своєю карбованістю, оксамитуватістю, відчутною у супокої цього темного, райського шару, отож здавалося, ніби цей широкий ряснолистий відбиток, купаний на брижах сонячного озера, справді знає, що він запорука душевного сумиру й щастя.

Нетривкий плющ, недовговічна витка рослина! На думку багатьох, найубогіший, найсіріший з усіх п'ядунів, які декорують мури та вікна, і цей стелюх зробився моїм улюбленим відтоді, як він з'явився у нас на балконі, наче тінь самої Жільберти, яка, либонь, уже гуляла нині на Єлисейських Полях і яка, тільки-но я туди прийду, скаже: «Нумо, граймо у квача, ви у моєму таборі»; нестійка, торгана вітром і водночас залежна вже не від пори року, а від години рослина; обітниця близького щастя, яка день занапастить або осолодить; тобто щастя справді близького, щастя кохання; повзуча рослина, яка на скелі видається ще ніжнішою, ще теплішою, ніж найм'якший мох; живуча рослина, якій достатньо лише одного сонячного променя на те, щоб родитися і радісно вибуяти навіть у розповні зими!

І навіть у дні, коли вся інша рослинність зникала, коли гарна зелена шкіра, що обтягувала стовбури старих дерев, крилася під снігом, коли сніг переставав падати, проте небо було оповите хмарами, і я не міг сподіватися, що Жільберта прийде, неждано-негадано викликаючи у матері вигук: «Дивіться, розпогоджується! Мабуть, нам треба-таки піти на Єлисейські Поля», вискалене сонце вплітало в снігові шати, які вкривали балкон, золотаві нитки і гаптувало на ньому чорну тінь ґраток. У такі дні ми здибали на Єлисейських Полях якесь одне дівча, та й те уже збиралося йти й запевняло мене, що Жільберта не прийде. Стільці, покинуті чималим, але мерзлякуватим збіговиськом гувернанток, стояли пусткою. Лише біля лужка сиділа самотою дама непевного віку, яка приходила у всяку погоду, завжди в одному й тому самому нарядному темному костюмі, — щоб познайомитися з цією дамою, я пожертвував би в ту пору всім найблискучішим, що могла заповідати мені будучина. Бо Жільберта щоразу віталася з нею; дама питала у Жільберти, «як ся має її кохана матуся», і мені здавалося, що аби я був знайомий з цією дамою, я виглядав би зовсім інакше в Жільбертиних очах, оскільки я знаю друзів її батька-матері. Онуки цієї дами гралися поблизу, а дама завше читала «Деба», взиваючи їх «мої старенькі Деба»; про поліцая і про жінку, яка стягала платню за стільці, вона відгукувалася як справжня аристократка: «Мій давній друг поліцай» або «Ми з хазяйкою стільців старовинні приятельки».

Стовбичити без руху Франсуазі було холодно, і ми подалися до мосту Згоди подивитися на замерзлу Сену, — до неї всі, навіть діти, підходили без обави, ніби до величезного викинутого на берег безборонного кита, якого збиралися білувати. Назад ми рушили знову через Єлисейські Поля; я нудив світом між нерухомими карусельними кониками і засупоненим чорною сіткою алей, очищених від снігу, білим травником з піднесеною над ним статуєю, якій встромлено у руку крижану бурульку, наче на те, щоб зробити промовистішим її жест. Нарешті і стара дама, згорнувши «Деба», спитала у бонни, яка проходила мимо, котра година, і, мовивши: «Дуже вам вдячна!» — попросила сторожа покликати онуків, бо вона змерзла. «Зробіть ласку! Мені страшенно незручно вас турбувати!» Нараз повітрям струснуло: між театром маріонеток і цирком, на прояснілому крайнебі, у розчищеній далині я помітив чудове знамено — блакитне перо мадемуазель. І вже гнала гоном до мене Жільберта у хутряній шапочці, розпашіла, розчервоніла, збуджена тим, що надворі холодно, тим, що спізнилася і їй хотілося гратися; трошки не добігши до мене, вона пішла поковзом по льоду і чи то, щоб утриматися на ногах, чи то тому, що це здавалося їй особливо ладним, чи то вдаючи з себе ковзанярку, широко розкинула руки і привітно осміхалася, наче хотіла узяти мене в обійми. «Браво! Браво! Оце по-нашому! Якби я не була забутком, старосвітською жінкою, я б висловилася, як це у вас нині заведено: «Шик-блиск! Прима!» — вигукнула стара дама, від імени безмовних Єлисейських Полів хвалячи Жільберту, що та негоди не злякалася. — Ви, як і я, попри все залишаєтеся вірні нашим стареньким Єлисейським Полям. Ми не з боязких. Аби ви знали, як я люблю їх, навіть тепер! Цей сніг, може, це вам здасться смішним, нагадує мені хутро горностая!» І тут старій дамі самій стало смішно.

Перший з таких днів, що його сніг, символ тих сил, що могли перешкодити нашій зустрічі з Жільбертою, оповивав журбою розлуки чи навіть від'їзду, оскільки міняв вигляд нашого єдиного, звичайного місця побачень і намагався позбавити нас змоги користуватися цим місцем, тепер укритим пухнастим килимом, — перший з таких днів, одначе, спомагав розвою мого почуття до Жільберти; він був ніби першою прикрістю, якої зазнали ми обоє. Нас було тільки двоє з усього нашого гурту, і те, що ми опинилися з нею на самоті, не тільки ніби поклало початок нашим дружнім взаєминам, а й дуже мене зворушило: здавалося, що Жільберта прийшла в таку погоду лише ради мене, щоб побачитися зі мною на Єлисейських Полях. І я сповнився віри в життєздатність нашої приязні, в те, що за нею майбутнє, якщо ця приязнь могла жити серед руїн, пустки і заціпеніння цього світу; і коли Жільберта кидала мені сніжки за комір, я розчулено всміхався, бо бачив у цьому ознаку особливої прихильности, ознаку того, що вона, приймаючи мене як товариша по цьому новому, зимовому краю, не покине мене напризволяще. Незабаром одна по одній, наче полохливі горобчики, почали збиратися її подруги, чорні на снігу. Ми почали гратися. Мабуть, цьому так журно початому дню судилося завершитися весело, бо коли я, збираючись кинутися навтьоки, підійшов до дівчинки з різким голосом, з уст якої вперше пролунало тут ім'я Жільберти, вона сказала мені: «Ні, ні, всі знають, що вам хочеться бути у таборі Жільберти, зрештою, дивіться: вона сама вас кличе». Справді, Жільберта кликала мене до свого табору, на засніжений травник, який сонце поцяткувало рожевими плямами, надаючи йому металевого глянцю ветхої парчі й обертаючи на Царство златоглава.

Той день, якого я так боявся, виявився одним з небагатьох,