У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

До того ж — гай-гай! — він категорично заборонив мені піти до театру, аби побачити на сцені Берма, отже гра дивовижної акторки, яку Берґотт вважає за геніальну, не зможе мене потішити думкою, що хоча я і не одвідав Флоренції та Венеції, що хоча я і не побував у Бальбеці, я доторкнувся до чогось такого самого істотного і такого самого чудового. Мене щодня посилали тільки на Єлисейські Поля під наглядом однієї особи, яка мала стежити за тим, щоб я не перебігався, ця особа була Франсуаза, найнята до нас на службу по смерті тітки Леонії. Ходити на Єлисейські Поля я не любив. Якби ще Берґотт описав Єлисейські Поля у якійсь книжці, тоді мені напевне закортіло б їх оглянути, як усе, про що я спершу складав уявлення, звіряючись на «двійника», якого оселяли в моїй уяві. Уява відігрівала двійників, оживляла, наділяла їх індивідуальністю, і мене брала охота зустрітися з ними у світі реальному, але в цьому публічному саду ніщо не пов'язувалося з моїми мріями.

Звичайне наше місце біля каруселей мені надокучило, і Франсуаза якось повела мене на виправу за рубіж, який вартують на рівних відступах бастіончики торговок льодяниками, — в ті поблизькі, але чужі гони, де обличчя суціль незнайомі, де проїжджає колясочка, запряжена козами; потім Франсуаза вернулася по речі, залишені на стільці біля кущів лавру; в чеканні на неї я став проходжуватися по лужку, порослому ріденькою, низькою підстриженою і пожовклою під сонцем травою, край якого височіла у басейні статуя, аж це з алеї долетів різкий голос дівчинки, яка, налягаючи пальто і ховаючи ракетку, зверталася до другої дівчинки, рудої, що гуляла біля басейну у волан: «До побачення, Жільберто, я іду додому. Не забудь, що сьогодні по обіді ми прийдемо до тебе». Знов ім'я Жільберти пролинуло повз мене, нагадуючи про існування тієї, кого так звали, тим дужче, що воно не тільки означувало її як когось відсутнього, а й адресувалося до неї: воно пролинуло повз мене, так би мовити, чинно, вбиваючись у силу разом із зростом свого розгону і підльотом до мети; захоплюючи з собою дорогою, я це відчував, знання, уявлення про ту, до кого воно зверталося (не мої знання й уявлення, а подружки, яка їй гукала) і взагалі все з царини їхнього щоденного спілкування, їхніх одвідин одна одної, що ця подружка, вимовляючи ім'я Жільберти, подумки бачила чи принаймні зберігала у своїй пам'яті, все невідоме, ще недосяжніше й болючіше для мене через те, що воно було, навпаки, так близько знайоме, так легко доступне цій щасливій дівчинці, все, чим вона зачіпала мене, але так, що я не міг туди проникнути, що кидала на вітер своїм безтурботним криком; і вже, вирізняючись із того крику, буяло в повітрі розкішне випромінювання якихось незримих моментів життя мадемуазель Сванн, вечора, що мав надійти — саме того вечора по обіді в неї; покрик той, небесний посланець, що приземлився серед дітей і няньок! — утворив дивовижної барви хмаринку, на зразок тієї, яка, клубочачись над одним з прегарних садів Пуссена, відбиває в усіх подробицях, наче оперове оболоко з кіньми і колісницями, якесь видиво небожителів; покрик той нарешті кинув на цю стоптану траву, у тому місці, де ця трава була і частиною столоченого газону, і пообідньою миттю в житті білявої дівчинки з воланом (яка не переставала підкидати і ловити його, поки її кликала гувернантка з блакитним пером на капелюшку), чудову геліотропну стьожку, невловиму, як відблиск, і простелену, мов килим, від якого я ніяк не міг відірвати своїх нерішучих, скрушних і нечестивих кроків, під репет Франсуази: «Паничу, гей, застебніться і гайда!», а я відчував, що мене дратує її простацька мова і брак на капелюшку блакитного пера.

А дівчинка ж, чи бодай вона повернеться ще на Єлисейські Поля? Назавтра там її не було, але потім я знову побачив її, я крутився все біля того місця, де вона гуляла зі своїми подружками, аж це якось, коли їх не набралося, скільки треба для гри у квача, вона спитала мене, чи не хочу я приєднатися до них, і відтоді я вже грався з нею щоразу, коли вогіа приходила на Єлисейські Поля. Але це траплялося не щодня; іноді їй заважали уроки, Закон Божий, підвечірок, усе її життя, яке було відрубне від мого і яке всього лишень двічі, на комбрейській стежині і на газоні Єлисейських Полів, зосередившись в імені Жільберта, до болю близько пролинуло повз мене. Дівчинка попереджувала, що не прийде такого-то дня; якщо йшлося про навчання, вона казала: «Досадно, завтра я не прийду, ви будете веселитися без мене», і мовила вона це з такою журною міною, що це трохи мене втішало; але коли її запрошувано на дитячий ранок, і я, нічого не знаючи, питав, чи прийде вона завтра гуляти, вона відповідала: «Сподіваюсь, ні! Сподіваюсь, мама відпустить мене до подружки». Але принаймні тоді я знав, що не зустрінуся з нею, а бувало й так, що мати неждано-негадано брала її з собою на прогулянку, і другого дня вона казала: «Авжеж, учора я ходила з мамою», — як про річ природну і не здатну когось тяжко засмутити. В негоду Гувернантка, боючись дощу, на Єлисейські Поля її не приводила.

Ось чому, коли небо хмурилося, я від рана не переставав позирати на нього і враховував усі його знамення. Якщо я помічав, що дама з дому навпроти надівала біля вікна капелюшок, я казав собі: «Ця пані виходить, отже сьогодні погода така, що можна виходити; чому б тоді не з'явитися надворі й Жільберті?» Небо тим часом замощували хмари, і мама казала, що може ще прояснитися, що для цього достатньо пробитися сонячному променю, але більше імовірности, що піде дощ, а з якої речі іти в дощ на Єлисейські Поля? Словом, після сніданку мій стурбований погляд не відривався від непевного, хмарного неба. Небо, як і раніше, було насупувате. Балкон перед вікном усе так само сірів. Нараз похмурі його кам'яні плити не те що перестали тьмитися, а ніби вже силкувалися менше тьмитися, і я помітив, як на них грає несміливий промінчик, пробиваючи, проливаючи назовні своє світло. Ще хвилька — і балкон ставав блідим, прозорим, наче вранішня вода, і сотні відбитків залізних Ґрат танцювали на ньому. Порив вітру змітав їх, камінь знову мерхнув, але відбитки поверталися, наче їх приручили; плити знов