Диво - Павло Архипович Загребельний

– У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Костянтин, – перебив його не зовсім гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.

– Чував я, що в хозарів звичай гарний є, – посміхнувся Еймунд, – за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється…

– А коли каган не поступається владою? – поспитав хитро Коснятин.

– Тоді зв’язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу…

– Хозари від нас далеко, – поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські. – А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря…

– Хакон знає, – сказав Еймунд, – кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого…

– Болеслава не люблю. – Хакон мав голос розкапризованого, розбалуваного парубчака.

– А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу, – засміявся Еймунд.

– Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава, – додав хтось із Хаконових товаришів, – а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею…

– Не люблю! – стукнув поставцем об стіл Хакон. – По мені – так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак – на кулак, меч – на меч, груди – на груди! – Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл[43] своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми меткими очима, сказав з погано прихованою насмішкою:

– Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда.

– Я добув свою золоту луду в чесному бою! – гукнув Хакон. – Хай би так добув Болеслав своє королівство! Його батько Мішко, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дітріха, – Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав нічого, з лисячою хитрістю зумів з’єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами…

– Старший син успадковує владу. Такий звичай, – поважно докинув Коснятин.

– Звичай? – повернувся до нього Хакон. – А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам у захопленні влади – Одилену й Прибивою? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, та й геть!

– Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика й вух, – розгладив долонею вуса Коснятин.

– А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію, – Хакон розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга. – Може, згадав, що його мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собі «пхи». Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще кровожерливіший за їхнього власного Болеслава… А з германським імператором! Цей Болеслав скільки разів укладав угоди з германцями, а другого дня підступно бив їм у спину…

– Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями, – сказав Ярослав, йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж найстарший син Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. ГІогряз у розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледашений, юрмиться на княжому дворі коло повних столів, по всьому городу парокінні вози розвозять для дармоїдів хліб, мед, м’ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: «Тож дай слузі твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?»

– Ще розпутством знаний Болеслав, – не вгамовувався варяг, – та й те казати: сплоджений не від чистого шлюбу, а від поспілкованих між собою княжими інтересами батька його Мішка і чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мішко взяв уже не цілу, та в тім ще не було біди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять літ, а від таких пізніх народин діти виростають на забіяк і розпусників. Сімнадцятилітнім узяв собі Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рік – одіслав її назад. Відразу ж одружується з