Диво - Павло Архипович Загребельний

Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити незмога.

Людина – образ божества, тому повинна прагнути краси первообразної, а вона дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам’яну шапку. А другий обкував себе ланцюгом дев’ятисаженним. Один не спав зовсім, не лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках камінь, щоб той своїм падінням будив його, не давав заснути. Їжу приймали тільки найпростішу і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, що їв тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу до всього земного.

А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти па Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадано. Дзвеніли йому молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора пісенька:

А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод – і по сім днів. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а чи птахів.

А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур – мідний ідол у образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, відкидають плотську любов і живуть серед пальм!

З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв: «Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню їхньої кількості».

Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, підштовхуваний кров’ю, рвався до них дико й непогамовно, аж самому ставало страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в людині, бо вона – тіло».

Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загородському кінці. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».

Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за дівчину, як за себе, попросив знову: «Обійми мене за шию!» Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: «Обійми обома руками». Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь той бісівський сміх: «А не маю ж обох». Ярослав не зрозумів спершу. «Як то не маєш?» – «А так. Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив». Він не повірив. «Як то? Ти ж була з двома…» Забава сміялася заливчасто й знущально. «Сліпий був, княже. Засліплений і здурілий».

Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце простукувалося просто до його серця. «Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою», – попросив він. Забава послухалась. «З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе Однорукою». Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. «Назву тебе Шуйця, – сказав князь, – ні в кого не буде такого ймення!» – «А мені однаково», – засміялася вона. «Будеш завжди коло мене», – пообіцяв Ярослав. «Чому б мала