Диво - Павло Архипович Загребельний

– Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.

Невже це було насправді? Невже з ним?..

Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще – як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжувалась ніжно-ніжно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.

Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:

– Лишуся ще тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.

– Не викінчили ще церкву.

– Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.

– Такого дива й не бачено, – Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.

– Роби, що велять.

– А варяги?

– Які варяги?

– Прибула дружина. Еймунд-воєвода.

– Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся – рядитись буч демо.

– На Поромониному дворі їх розташував.

– То й гаразд. Жди мене.

– Довго тут будеш, князю?

– Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий.

А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяного з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася будущини, а може, то були сльози злості на саму себе й на нього, Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.

– Одружився б на тобі, – сказав, зітхнувши, – але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.

– А й не треба мені твого князівства, – відмовила вона крізь схлипування.

– Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш – тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.

– Нудний ти й нецікавий, коли князь, – сказала вона злісно.

– А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? – спитав він, трохи ображений.

– Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.

– Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.

– Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою – теж не хочу.

– Аби ж то могла стати моєю жоною…

– Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію…

Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.

– Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, – сказала вона.

– Господинею над ними будеш.

– Не знаю, що то.

– Коли взнаєш, сподобається.

– Хто ж то зна…

– А не знудьгуєшся тут?

– Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. Серед дерев та звірів.

– Як приїздитиму – ждатимеш мене?

– Приїдеш – тоді й побачу. А тепер ще не відаю.

Вона відганяла його від себе своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп’яніння й знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу твоєму серцю!).

В Новгороді стрів його з почтом Коснятин, князь велів їхати одразу до варягів, на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!

Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостреної сокири, тесав уміло стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромоні стали зупинятися спершу купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж ще вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві було вільно прикликувати варягів об кожній порі.

Гадав Ярослав, що цього разу варяги розділяться, бо мали ж прибути з дружиною мужі вельми славні, бувалі й відомі, але Коснятин сказав, що всі стали в Поромоні і що Еймунд привів ще не всю дружину, а тільки її голову, щоб порядитися з князем, а вже повесні прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережність Еймундова викликана