Диво - Павло Архипович Загребельний

Довге низьке приміщення, стеля з дубових товстих сволоків, товсті дубові підпори-стовпи, крізь затягнені риб’ячими міхурами віконця-визирки сочиться тьмяне світло зимового дня. Коло розпалених печей бородаті, всі, як один, русяві й світлоокі варяги сушать одяг, важка задуха стоїть під низькою стелею, залягає по всіх кутках, і, мовби прагнучи розігнати ту задуху, сидять за довжезним столом кільканадцять плечистих, так само русявих і яснооких, сидять, повідкладавши набік мечі, порозстібавши сорочки, наливають з барил вино, цідять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомін б’ється понад столом, кожен з тих, що п’ють, розповідає мовби сам до себе, бо його ніхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачів; ті, що сушать свій одяг, хоч і мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатні; далі, в другій половині приміщення, на поставлених в два поверхи одні над одними дерев’яних полатях спить кілька чи то п’яних, чи то просто втомлених від швендяння по Новгороду, але до сонних мова відома: пролітає над ними неторкано.

Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, він стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо тут його гнів пропаде марно, для цих людей він не князь, для них і сам господь бог не бог, а чорт – не диявол, вони йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки блиск золота.

– То що? – не витримує врешті князь, бо варяги потрібніші йому, ніж він варягам, для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної підступності й віроломства.

– Ось той – Еймунд, – показує Коснятин на розмаханого, бистрого в погляді бороданя в простій сорочці з простого полотна. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що не прорубаєш крізь нього й мечем, а з другого – круглобородий здоровань з нашитим на каптані нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга – емаллю зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з поблиском, ніби в ромея. У Еймунда ж – ніяких прикрас, тільки на лівій руці на пальці – золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, як голубине яйце, біло-рожева перлина.

– То що, – повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, – даси правицю, чи як?

Еймунд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки вперед, покладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сприт, і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.

У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмигливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те – не схиляючи голови, зовсім непорушно тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші потиски Еймундові, давонув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і собі, розбігані очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що не зіб’ють вони його з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі перед його поглядом дикі очі непокірної Шуйці, світилися так само загадково й дивно, як усе її тіло, – то що вже тут хитрі заморські очиська.

– Не тужся, воєводо, – сказав спокійно князь, – не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь – то може, але не в руках.

– А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? – вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.

– Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо, – не випускаючи його долоні, сказав Ярослав. – То що? Рядитись будемо?

– Встигнемо, – здався Еймунд, – не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться… А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото – Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де лягло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хакону ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б’єрк…

Ярослав сів між Еймундом і Хаконом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.

Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:

– Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі.