Диво - Павло Архипович Загребельний

коло тебе бути?» – «Бо вподобав тебе». – «Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?» – «А куди б ти хотіла?» Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими словами пекельний вибух, який струсне її тілом, наллє його твердою холодністю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. «Що? – крикнула вона гнівно. – Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!» – «Ну, що ти, – спробував він її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, – якщо не хочеш на княжий двір у Новгород, поїдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там…» – «А не буду ж, нігде не буду твоєю підложницею! – крикнула вона майже відчаєно, майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися для князя. – Буду завжди собою, вільною, не хочу нічого від тебе!» Вона вислизнула з корзна, в’юнко зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.

– Шуйцю! – злякано якось гукнув Ярослав. – Забаво! Куди?

Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.

– Візьми хоч корзно, застудишся! – ще гукнув у безнадію пітьми.

Ні слуху, ні мови.

Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев’яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:

– Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.

Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичаруваний, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев’яних візерунках, а в тому дворі – дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, – старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:

– А церква?

– Думав, не ти тут житимеш, князю, – довірливо сказав Коснятин.

– Роби, що велять.

Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору – аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисто, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:

– Знов везеш мене кудись!

– Сама там будеш, – сказав він, мало не жебруюче, – клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш – боляринею зроблю тебе, хочеш – як хочеш…

– Ніким не хочу – тільки собою.

– Собою будеш…

– А куди?

– І сам не знаю.

– То вже ліпше.

– А я вже сам не свій.

– Ще ліпше.

– Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.

– Оце…

Вона не зістрибнула з коня, знов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.

– Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу – втечу одразу!

– Не втікай, – попросив він, – не обману. Повір мені.

– Якщо не князь те мовить – повірю.

– Не князь. Чоловік.

Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сонні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше – сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, – тепер вже знала це точно, – зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:

– Там хтось є? Слуги?

– Теслі. Добудовують церкву.

– Нащо вона?

– Для бога.

– Обійшовся б твій бог і без церкви.

– Гріх.

– А я?

– І ти гріх.

– Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.

– І так знатимуть.

– А я не хочу.

– Рота людям не затулиш.

– А ти ж князь – затули. Скажи: одірвеш язика кожному…

– Звелю.

– То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!

Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був – ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так