Диво - Павло Архипович Загребельний
Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського професора, насправді ж – використати фашиста самому, перетворити його на мимовільного свого помічника й спільника.
Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженості, і скрипалі підсовували під свої підборіддя складені вчетверо білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам…
– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо випружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…
– І! – не витерпів усе-таки Шнурре.
– В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…
– Ви про деякі речі, що там зберігалися? – перебив його Шнурре. – Ми їх просто заховали в надійному місці…
Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося.
– Як ви, очевидно, розумієте, – повів він обережно далі, – мені потрібні робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу…
– Неодмінно, неодмінно, – покивав головою Шнурре.
– Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києві, чи пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані…
– Я про це подумав уже, – сказав Шнурре.
– Трохи передчасно. – Отава не мав наміру поступатися будь у чому. – Людей повинен добирати я сам. Раз я відповідаю…
– Мій любий професоре, – Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидві лопатки, – дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, в свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але є вища відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вмінні і в їхньому працелюбстві…
– Хто ці люди? – стривожено спитав Отава.
– Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує свою роботу вміло й ретельно.
– Але мої помічники…
– Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!
Отава мовчав. Вони не можуть рискувати… Він метався в безвиході. Що робити? Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе па чолі бригади єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав пісок, ждучи фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вибухівки в підземеллях, і Успенський собор злетів у повітря, лишився уламок стіни з скорботними постатями фрескових ангелів.
Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївності!
– Гаразд, – сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава, – не приховаю, що мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.
– Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре, – підвівся з свого імператорського стільчика й Шнурре. – Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер готує холостяцьку вечерю…
– Дякую, мені б хотілося спочити.
– Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде до ваших послуг.
Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, наставляли до полум’я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:
