Диво - Павло Архипович Загребельний

Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.

– Ти що? – спитав. – Каліка перехожий?

– З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, – відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. – Маю до тебе грамотку, князю.

– Од кого ж? – насупився Ярослав.

– Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.

– Сестра? З Києва-града? Іди за мною!

Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.

– Пий!

Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.

– Довголітен будь, князю.

– Грамота де?

Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.

Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш, Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сторін. Молися й ти, коханий брате мій…»

Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умову, щоб видав той за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав – великий, чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав – з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся – лагідь, вся – просвітленість, вся – ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір’ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.

Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.

Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й справедливість.

– Чи одержав, брате, мою грамоту? – спитав Ярослав після першого випитого на повітання ковша.

– Негоже чиниш, брате, – намагаючись надати суворості ламкому своєму голосові, сказав Гліб. – Завернув я до тебе, щоб сказати не від самого себе, а й від брата нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянські ліси, па Брянськ, Карачев, Чернігів просто до Києва, як поїхав туди Борис, покликаний отцем нашим Володимиром. Але просив і Борис, та й я кажу тобі: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князеві. Ніхто не виступить разом з тобою, всі брати збираються в отця нашого. Поки не пізно – впокорися, Ярославе.

– Вже пізно, – сказав похмуро Ярослав, – та й отець сам звелів мости мостити й путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.

– Ти відмовився сплатити дань.

– А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, як полову. Та й нащо це?

– Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного батька свого, – підвівся, не докінчивши трапези, Гліб. – Як знаєш, брате, а тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, перевищив усіх нас знайомством з різними науками.

Ярослав хотів крикнути: «Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю сидіти, тільки я – і ніхто більше!», але змовчав, насуплено стежив за гнучким і вродливим князем Глібом, який ще сподівався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми вмовляннями.

– Важко опиратися бурхливому потокові, – сказав Гліб, – а ще важче – потужному чоловікові, як наш отець. Пам’ятай, брате, що покопані рідко або й ніколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.

– Пізно вже, – повторив Ярослав. – І там, і тут зготовлені війська. Опріч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесідуємо, й розпрощався з світом сим.

– О горе нам! – затулив руками обличчя Гліб і швидко вийшов з трапезної.

Ярослав пішов за ним, хотів спитати, чи довго прогостює, але той ішов надто швидко, гнатися ж за ним старшому братові не личило. Звелів тільки: якщо молодий князь захоче вдосвіта від’їздити, то не відчиняти йому воріт. Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат, навіть незгодний з тобою, все ж тут, і люди бачать і знають, і вже в них веселіше на душі.

Гліб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився