Диво - Павло Архипович Загребельний
І мовби вичарував тою злістю своєю прибуття Коснятинове, та ще й прибуття щасливе!
Князь був на торговищі, скаржились-бо йому новгородці, що купці захожі луплять по три шкури за все, і вже за кадь жита правлять по п’ять гривен, а віз ріпи – нечуване діло! – продають за гривну, хоч що таке – ріпа? Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багаті двори й купецькі заїзди, розповзалися лихі чутки, з’явилися знамення, які віщували лихо. Так, хтось бачив після перших півнів зникому, летючу світлість на небі в тій стороні, де лежить Київ, а ще були такі, хто спостерігав на небі три сонця, три місяці, також зорі, що взаємно знищувалися.
Ярослав велів одправляти молебні в храмі Софії, та знав ще й те, що самі молебні не поможуть, бо поганства в Новгороді було набагато більше, ніж християн, та й не самими молитвами живе чоловік, треба йому й жита, треба й одежини. Тож сам їздив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й своїми варягами, чинив скорий суд і розправу над хапугами й здирцями і хоч ламав тим право новгородське, яке забороняло князеві самочинні суди в самому городі, але з огляду на стан військовий роблено для Ярослава поступку, та й треба визнати, що суди Ярославові були справедливі, бо керувався він єдиною хіттю: бодай трохи довести до втихомирення в збуреному, голодному, набитому військом, стягненим з волостей, городі.
І ось тут, на торговищі, знайшли Ярослава нарочиті, які стерегли підходи по Волхову, прискакали кінно, в кілька голосів одразу закричали ще здаля, порушуючи звичай і порядок: «Князю, пливуть лодьг!»
Так і став Ярослав на головному вимолі, вдягнений у просту полотняну одіж, ще не зігнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тільки й було на ньому, що багатий пояс з коштовною зброєю та ще чоботи м’якого тіму, зелені, шиті жовтим шовком, бо любив князь вигідну обувку.
А по Волхову, обминаючи острови, плив корабель – паруси шовкові, чардак муравлеиий, сходні золоті, за кораблем довгі варязькі лодьї числом чотири і кілька стругів новгородських. Королівський штандар майорів на кораблеці – жовте з синім, і на вимолі теж стало знамено Ярославове – архангел Гавриїл на блакитному тлі, а воєвода Будий, який знав звичай, вже розпорядився заквітчати пристань зеленим гіллям, приготувати жито, щоб посипати його під ноги королівні чужоземній, прийшлій княгині їхній, а також привезти з княжих комір хутра, щоб пройшла по них невіста, бо завжди повинна м’яко ходити по цій землі.
Так і зроблено. Ярослав зсів з коня й стояв, трохи розставивши ноги, наче боявся, що повернеться давня хвороба і не втримається він, упаде, з кораблеця дзвеніла зброєю невелика, але до лиха загрозлива варязька дружина, потім показалася й невіста: висока, русява, чистолиця, одягнена в довгі дорогі шати, блакитні й жовті, як королівське знамено в неї над головою, коло невісти виріс пишний і усміхнений Коснятин, повів її до сходнів, притримуючи край її одягу, а з другого боку, так само тримаючи за край довгого невістиного вбрання, важко ступав високий варяг, видно, ватажок дружини, вони звели Інгігерду на вимол, стали перед Ярославом, який і досі стояв, розставивши для певності ноги й нерішуче покліпуючи очима, Коснятин вклонився князеві, прокричав гучно-соковитим своїм голосом:
– Сама донька Олафа, конунга свейського Інгігерда перед тобою, княже!
– Вітаю тебе, Інгігердо, на землі Руській, – сказав Ярослав по-варязьки і ступив назустріч своїй невісті, вимушений був дивитися на неї трохи вгору, бо був нижчий за Інгігерду; її це, видно, потішило трохи, вона всміхнулася самими устами, які мала, відразу помітив це Ярослав, досить виразні й гарні, але очі їй не зворухнулися, були пронизливо-прозорі, мов холодна зимова вода, очі не всміхнулися, не потепліли, і нічого не відповіла вона, так що довелося князеві сказати й зовсім уже прості слова:
– Здорова будь, Інгігердо!
– Здоров будь, княже, – відповіла вона голосом глибоким і гарним і знов усміхнулася, тепер ніби й очима, але й могло показатися князеві, бо вже далі йому не дали більше придивлятися до невісти, з кораблеця посунуло посольство шведське; вклонялися, щось там гомоніли, несли якісь дари, а з другого боку вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тільки й дай, аби видовисько, та ще таке, якого в Новгороді, здається, й не бачено ніколи. Ярослав подав руку невісті й повів її до повозу, вже наготовленого Будиєм, під ноги їм сипано жито, кидано зелене гілля, вистилано дошки вимолу бобрами, чорними кунами, білими горностаями. Інгігерда високо піднімала ноги, їй незвично було ступати по такому багатству; королі шведські, хоч і розсилали в усі кінці світу своїх здобичників-варягів, самі великими багатствами похвалитися не могли, в Упсальському замку, в голих кам’яних палатах, гуляв вітер, найбільше дбано про зброю; щоб удосталь, та добра, та нагострена гаразд, – життя ж було просте й невибагливе, їли з дерев’яного посуду, в найміцніші морози спали в нетоплених опочивальнях, тільки для дітей перед сном зігрівано постіль, засовуваними під ковдри мідними тазами, повними розжареного вугілля, навіть – соромно сказати! – виходку путящого не мали в замку, була тільки коло самої королівської опочивальні нагорі дучка, до якої бігали малі й дорослі, все те летіло з високої височини понад кам’яним муром униз, у двір, а вранці приходив туди служка, підбирав на лопату і жбурляв королівські «добра» в озеро.
Та Ярослав ще не знав про це, для нього Інгігерда була передовсім королівською дочкою; певно, пишалася вона в душі цим, гордувала Ярославом. Бо й хто він є? Невідомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата Всеволода, теж Рогнідиного сина (які ж вони всі неоднакові вийшли од одної матері й одного батька!), якого Великий князь послав у шістнадцять літ княжити у Володимир на Волині, а той, прочувши про незвичайну красу Сігріди, вдови щойно вмерлого Еріка Шведського, кинув усе й подався в Скандінавію добиватися руки тої неземної красуні. Що він думав тоді? Звідки в ньому пробудилася така дика кров?
