Диво - Павло Архипович Загребельний

Може, від батька, який стягав для себе жіноцтво з усього світу (але ж сам не мчав до них, а вмів зробити так, щоб добути собі нову жінку, не кивнувши й пальцем)? Найдивніше ж, що Всеволод виявився не самотній у своїй сліпій пристрасті до жінки, якої ніколи не бачив. З другого кінця світу прискакав до Сігріди Гаральд, король гренландський, муж твердий і грізний, не рівня тонкостанному юнакові Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сігріди, мов до оспіваної давнім поетом Пенелопи, зберуться женихи з усіх усюд, тільки що не знайдеться на них Одіссея, воскреслого з своїх смертей і мандрів, жорстокого в своїй помсті за зневагу до його дому і жони. Ерік Шведський не міг зрівнятися з Одіссеем, не повернувся зі своєї вічної плавби по ріках і морях того світу, зате ж його Сігріда виявилася куди твердішою за Пенелопу. Всадовивши своїх залицяльників за учту, заливши їх медом і вином по самі очі, звеліла вона замкнути їх і власноручно підпалила палату. Навіть як на ті часи, вчинок Сігріди видавався страхітливим, і прозвано її «сторрада» – тобто вбивця. І хоч варязькі воїни й рознесли повсюди пісні про красуню Сігріду і про горду вроду північних дів, але після випадку з Гаральдом і Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собі за холодним варязьким морем невіст. Здається, він, Ярослав, був першим після свого нещасного брата, і це могло свідчити або ж про його відвагу, або, що гірше, про таку саму легковажність, як і в брата Всеволода.

Поки допровадив Інгігерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цікавих, які, не в звичай холодних скандінавів, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську діву, приголомшена першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кілька слів по-слов’янськи, чим якось відразу розігнала Ярославові тужні спогади про Всеволода; і вже князеві не видавався таким відчайдушним його вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здійснюється, варто йому лиш простягнути руку – і все в неї вкладається: зібране військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він…

Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для Інгігерди – Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і рибу цінну; довірені невістині одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коли ж ще поставлено за умову взяти до Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не став противитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його поході, – а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому чоловіка свого.

Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:

– Довго їздив.

– Зате добре привіз, – смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.

– Не давав вістей з походу.

– Квапилися швидше за всіх вісників.

– Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.

– Від високих жінок – вродливі діти, – засміявся Коснятин.

– Мовить вона трохи по-слов’янському. Дорогою навчив?

– Мати в неї слов’янка. Князя ободритів донька.

– Як їхала сюди? З охотою чи примушена?

– Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також показав, що ждуть тебе великі діла й справи.

– Не вір поганським звичаям, – пробурмотів Ярослав.

– Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по світі…

– Чи не через тебе?

– Знаєш же, князю, як люблю тебе.

– Готуй весілля, – злагіднів Ярослав, – бо вже в похід треба.

– Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.

– Брат мій тут, Гліб, – сказав невесело Ярослав.

– З тобою йде?

– Ні, супроти.

– Чого ж сидить коло тебе?

– Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні? завтра вирушає на Київ. Я вже послав заготувати йому кораблець на Смядині коло Дніпра.

– І на весіллі не буде?

– Не хоче. Каже, що не було князів своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?

– Вгадав він: справді не було ще князів тільки новгородських, і ти в скорім часі будеш Великим Київським! – вигукнув Коснятин.

– Гріх так мовити.

– Хоч гріх, та свята правда!

– Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді, – сказав, підводячись, Ярослав, – бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добрині.

Коснятин став на коліна, знайшов руку Ярославову, поцілував.

– Служитиму тобі вірою й правдою.

– Встань, – невдоволено промовив Ярослав, – негоже так. Одної крові ми. А справа велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.

Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема такої сили на світі, що могла б їх з’єднати.

Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістою, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися