Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

— Загаси! Загаси!

Я розгубився. Нічого під рукою. Жодного твердого предмета. Вузька залізна коєчка, такий самий столик, стільчик біля нього, але все пригвинчене до залізної підлоги, приварене, примуцьоване навіки. Я хотів одчинити двері: може, вимикач у коридорі? Але Оксана заступила мені дорогу: ні, ні, ні! Її жахало всевидюще пекельне око, та ще більше жахала можливість позбутися притулку, порушити відокремленість од світу, якої ми так прагнули багато місяців і яку вже чи й сподівалися здобути. Тоді я метнувся до чемодана, з самого дна видобув свого «вальтера», але не для того, щоб за фронтовою звичкою просто розстріляти небажане джерело світла (Оксана вже злякано затулила очі, ждучи пострілу), а спокійно просунув ствол пістолета крізь сітку і одним ударом розтовк лампочку на дрібні скалки.

Нарешті ми були вільні від усіх переслідувань, підглядань і пересудів! Благословенна темрява оповила нас, засліпила й оглушила, але й сліпі ми бачили одне одного, глухі — чули кожен удар серця, наші уста, наші руки, наші тіла набули загрозливо-прекрасної чутливості, наша кров вибухнула вогненною музикою захвату, досі ще не звіданого нами ніколи. В цьому тісному залізному просторі нам належав лише клаптик залізної підлоги, на який я кинув свою шинелю, та який же чарівливо-безмежний світ був для нас на тій фронтовій шинелі, які райські сади шуміли довкола нас, не знати, якими силами зроджені з цього грубого сукна, просякнутого потом і кров’ю, людською знемогою і димами невгасних пожеж, які спалили ліси, міста і цілі держави. Оксанине тіло обвивалося довкола мого тіла, мов довгостебла квітка. Трепетання охоплювало її, як темрява, і мова її теж була темна, на межі німоти. Нащо слова? Нащо все!

З самої весни ми шукали одне одного, мов сліпі, і не могли знайти. Оксана боялася зустрічатися зі мною не тільки наодинці, а й на людях, вона боялася не за себе, а за мене, за мою честь і гордість. Що люди скажуть? Я підла, брудна, недостойна, а ти… Ні, ні, ні! А село, хоч і гибіло ще під землею, стооко стежило за кожним нашим порухом, бо такий тут був тисячолітній звичай, і порушити його не могла ніяка сила. Може, так і треба для очищення душ? і хоч гіркий досвід Оксаниного і мого життя в найтяжчий час виривався далеко за межі рідного села, ми покірливо прийняли закони, що існували тут справіку, і не так я, як Оксана, бо жінки завжди твердіші в давній вірі, в дотриманні вірності усталеному і освяченому часом.

Ні, ні, ні! — тільки це й чув я від Оксани, і тоді, коли боровся за її життя, і коли зубами виривав для неї, хай і тимчасовий (тільки на один рік!) пашпорт, і коли стеріг від того районного Полубари, який знов міг простягнути сюди свої слизькі мацаки, і коли вже став сяк-так влаштовувати наш майбутній побут у місті. Поїдемо звідси? Може. Колись. Зареєструвати наш шлюб? Не зараз. Не тут…

Коли я вернувся з міста вже студентом і коли мамина хатка нарешті звелася над землею невисокими обвалькованими стінами і пологою (на високі крокви не знайшлося дерева) очеретяною покрівлею (сніпків околоту для вшивання не було — хто б там їх обмолочував!), я напросився в помічники до діда Архипа Нескоромного, який кінною косаркою косив у плавнях сіно. Дід Архип був старий, сінокосарка — ще довоєнна, щоразу в ній щось ламалося, то рвало косу, то «летів» косогін. Мої зіркі очі й дужі руки теж не дуже зарадили, і дід Архип мало не щодня брав порваного косогона і йшов до колгоспної кузні його варити. Оксана з жінками гребла неподалік од нас сіно, я влучив якось хвилю, шепнув їй: «Прийшла б до мене в обід. Побачиш, що дід Архип поніс до кузні свого косогона, — і прискоч!» — «Я тобі пиріжків з абрикосами принесу!»— блиснула вона очима.

Прийшла, коли я вже перестав і ждати, але прийшла не сама, а з Олькою Филофієвою. От тобі й «косим клевер, косим трави на комунівській землі!»

Я позадкував од Ольки, як од мари.

— Олько, ти?

— А хто б же то був? — насмішкувато вигнула вона злукавлені губи.

— Я вже думав, ти десь пропала в війну.

— Бог сиріт береже. Сироти не пропадають. Навіть казанські. Не бачив мене, бо я на тім боці Дніпра на каменоломні. Я ж окупована територія, вибирай: або колгосп або каменоломня. Оксана он репатріантка, так їй і вибирати не дають: гибій у колгоспі, та й край! Це не те, що ви, герої війни!

А сама пасла мене своїми безсоромними чорними очима, і все в ній насміхалося з мене: з моєї розгубленості, з мого колишнього переляку, такого ніби далекого і вже й забутого, але ж так добре знаного нам обом.

Ну, навіщо, навіщо привела її Оксана!

Ольчин батько дід Филофій (він завжди за моєї пам’яті був уже дідом) до революції служив у царській гвардії, з першої світової війни привіз до Зашматківки чорнокосу красуню-молдаванку, на бугрі між Поповим ставком і левадою Вороновських поставив високу простору хату, насадив привезених з Молдавії груш, з плодами золотисто-смаглявими, як тіло молдаванки, за якою зітхали всі зашматківські чоловіки. Молдаванка народила Филофієві одну за одною двох дочок, старша з них Олька вижила, а молодша, ще й не отримавши імені, вмерла разом з матір’ю під час пологів. То був двадцять перший рік, майже такий голодний, як тридцять третій, в Зашматківці вже тоді перемерло мало не півсела, а хто вижив, то мав умерти в тридцять третім. Дід Филофій з Олькою вижили якось і в тридцять третім, а в тридцять п’ятім, коли після вбивства Кірова стали ізолювати всі класово-ворожі елементи, колишнього царського гвардійця забрали теж, і слід його пропав навіки. П’ятнадцятилітню Ольку влаштували в колгоспний патронат, але через якийсь рік вона втекла з молодим районним представником на хутори, там представник утік уже від неї, бо мав дружину в райцентрі, Олька ж повернулася до Зашматківки, але в патронат не захотіла більше, поселилася в своїй великій порожній хаті. Знову залягла на рік чи два в невідомості, в убогій непомітності й, здавалося б, безнадійному сирітстві, а тоді, мов сніп яскравого полум’я вибухнув на Филофієвім бугрі, і всі враз побачили, що з тонконогого циганкуватого дівчиська виросла, ніби за одну ніч, розквітла молода жінка, повна гріховно-чортячої зваби, хоч затуляй перед нею