Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Я поплив слідом за Оксаною, Олька лишилася на мілкому, брьохалась там по-собачому, здіймала своїм важким тілом цілі хмари бризок.

— Пливи до нас, Олько! — покликала її Оксана.

— Знайшли дурну! Там бистря, а я плавати не вмію…

Я наздогнав Оксану, ми перезирнулися невесело: нічого не вийшло з нашої спроби усамітнитися навіть тут, на краю світу. Де взялася ця Олька? Все нам зіпсувала! Втопити її за це мало!

Ми повиходили на берег, пританцьовуючи на одній нозі, виливали з вух воду, підставляли сонцеві то один бік, то другий, щоб просохнути, труси висіли на мені незграбними бганками, Оксана вся сріблилася прозорими краплями води, а смагляве Ольчине тіло було ніби зовсім сухе — ні сліду від купання й несамовитого брьохання в воді. Відьма вона, чи що?

Ми повернулися до мого маленького табору, Оксана розіклала на рушничку принесений для мене обід, жінки їсти не захотіли, Олька відійшла вбік, вмостилася на свіжому покосі і, затуливши косинкою очі, блаженно завмерла. Оксана сиділа й з любов’ю дивилася, як я їм, і я відвзаємнював їй її погляди, а сам іноді непомітно зиркав на ту, що перепаскудила нам все, ненавидячи її дедалі дужче, більше й більше розпалюючи в собі ту ненависть. Ну, чого їй треба від мене? Де вона взялася і чому саме в цей день, коли ми з Оксаною нарешті могли втекти від людей бодай на короткий час? Невже ми такі нещасливі?

Ненависть, якою я палав до Ольки, не позбавила мене спостережливості, і незабаром я помітив, як Ольчине відьомське тіло залисніло потом від палючого сонця. Заснула, — подумав я і, приклавши палець до уст, тихо підвівся і показав Оксані, щоб ішла за мною.

Покрадьки добралися ми до води, безшелесно занурилися в неї і, не змовляючись, попливли через Прорізь на той бік до острова, де вже нас ніхто не побачить і не знайде. Течія норовила знести нас кудись убік, ми вперто борюкалися з нею і тому ще й не встигли віддалитися від берега, як звідти залунав такий знайомий нам і такий ненависний тепер Ольчин голос:.

— Ач, які хитрі! Думали, я все просплю, а вони без мене на острів!

І тяжкий сплеск тіла у воду, і вже цей втілений гріх впливає між нас з Оксаною і рве туго напнуті між нами невидимі струни нетерпіння брутально й безжально. От коли б її втопити, щоб ніхто ні знав, ні бачив! Та хоч я чотири роки вбивав людей на війні, я не вбивця!

— Ти ж казала: не вмієш плавати? — зовні миролюбно, хоч все в мені кипіло, спитав я Ольку.

— А й не вмію! Щоб через усе Дніпро. А через Прорізь перепливу, раз ви попливли. А тонутиму, то ти витягнеш. Витягнеш же?

Вона знову ввігналася між нас, як сталевий клин, не дала зійтися й на острові,— ні схитнутися плечима, ні доторкнутися руками, стерегла кожен наш порух, вбивала своєю присутністю щонайменший натяк на ніжність.

— А я знала, що ви рвонете на острів! — похвалялася вона. — Хотіли обійматися тут без мене?

— Не втрьох же обійматися! — не стерпів я.

— А хочби й утрьох! До нас он на каменоломню щопонеділка агітатор прителющується і знай голосить: «Голівне в чім? Голівне в тім, щоб ви не опинилися в обіймах англо-американських імперіалістів і реакціонерів усіх мастей, а йшли по стовбовій дорозі!» Я його й питаю: яких же це мастей — конячих, коров’ячих чи тільки картярських? А він каже: усіх, які є. Ви таке чули? Та ще й стовбова дорога — і з нею обіймайся. Це ж скільки обіймів получається? А ти кажеш: тільки вдвох.

Крізь залізні переборки «Матіаса Ракоші» не змогла проникнути навіть темна Ольчина пристрасть, і ми нарешті залишилися удвох з Оксаною, і життя нам уявлялося тільки таке, тільки удвох, нерозлучно, скрізь і завжди, навіть коли оточують нас сліпі стихії і невидимі сили брутально вторгаються в нашу беззахисну ніжність. Я лоскотав Оксані вухо поцілунками і нашіптував їй почуті колись на фронті від товариша, а тепер відповідно перелицьовані жартівливі віршики:

Коли ви утонете

І до дна прилипнете,

Рік полежте, два полежте,

А тоді вже й звикнете.

Коли вас роздягнуть раз,

Ви злякано скрикнете.

Раз роздягнуть, два роздягнуть,

А тоді вже й звикнете!

— Безсовісний! — ледь чутно шепотіла Оксана, злякано здригаючись від залізного грюкоту довкруг нас.

Слова тут були нечутні, вони ніби й не починалися, тільки невиразні шепоти, шелестіння уст і незбагненності, первісна, надприродна близькість, поєднання тіл і душ, захват — до дитячого схлипу в горлі.

Оксана була легка, як скіпка, майже невагома, її тіло, ще хвилину тому наповнене потужними зарядами невпокореності, загрозливо злагідніло, ніби самознищуючись у моїх обіймах. Я злякався цієї ніжної слабості, цього недовідомого бажання розтанути в темному гримучому просторі, полишивши мене з безпорадно порожніми обіймами, але глибокий стогін Оксанин, тужливий і радісний водночас, стогін, що пересилив усі ворожі нам звуки ночі в залізному нутрі дніпровського буксира, повернув мені надію, і віднині я вже знав твердо, на все життя і назавжди, що Оксану не можна вичерпати, понизити, поруйнувати, її навіть убити не могла б ніяка сила, бо й тоді Оксана стала б вічним спогадом, незнищенним знаком і знаменням і не тільки для людей, які її знали й любили, а й для землі, води, вітрів, що заздрісно огортали її тіло і несли його відбиття, намножуючи мільйоннократно, в глибини віків, до скіфів, у золоту загадковість таємничих епох і світів.

У теплому тумані буксир причалив до берега і знесилено постогнував, а ми були повні такого вогню, що не загасили б його і найбурхливіші води, не те що цей серпневий туман.

Ми вийшли з залізних нутрощів «Матіаса Ракоші», так і не побачивши ні ріки, по якій пливли, ні берегів, ступили на берег у місті, яке звалося «місто заліза і сталі», і знов, як у залізній каюті буксира, довкола нас було суцільне залізо: залізні заводи, залізні пакгаузи, залізні вулиці. Може, й люди тут залізні, і нам з Оксаною теж доведеться злитися з ними або ж загинути?

Залізні трамваї ще не ходили по залізних рейках, бо Дніпрогес лежав у руїнах, а електроенергії з нашвидкуруч відбудованої теплоцентралі було обмаль. Я впіймав розхитану тритонку, і ми добралися до найнятого мною підвалу: тьотя Тоня і її маленькі школярики Ніна і Вова, а батько не вернувся з війни, але не поліг геройською смертю, а пропав безвісті, що жорстоко відкинуло тьотю Тоню