Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Сон чи ява?
Може, справді кинути все, плюнути й розтоптати, рвонути разом з Оксаною до рідних місць, до наших бідних матерів і вкрай виснажених полів, вхопити за груди залізнозубого Левченка, витрясти з нього душу, печінки й селезінки? То й що? Наші буйні ниви не безплідний залізний тік, а Левченко — не казковий змій, якого подолаєш, вдаривши об той тік. Всі левченки — це щось ніби шкідливі мікроби, проти яких безсилі навіть гармати й бомби, бо вони бояться не сили, а тільки розуму.
Є сила страшніша за розум. Це — здоровий глузд, млявість душі, велике пристосовництво, добровільне рабство у всемогутніх обставин. Спасенна формула, освячена й нашим найпередовішим ученням: буття визначає свідомість. Можна просидіти в кущах усю історію, тільки визирати з-за хати, з холодка, ховатися під спідницею в жінки, затуляти вуха, зажмурювати очі. Та що то за життя? Животіння, собаче скімлення, ганебне плазування перед силами й загрозами не тільки недовідомими, але й зримими, примітивно-нікчемними.
Я не міг згодитися на таке життя. Жити — це рватися в усі пекла, розсувати вогонь голими руками, підставляти плечі хоч і під усю землю. На фронті в моїх руках була вогненна сила зброї, тепер треба було здобувати нову силу, силу знання і розуму— інакше довічне панування залізнозубих Левченків, повільна погибіль, смерть.
— Нікуди ти не поїдеш! — казав я Оксані.—І я не поїду. Заспокой своє серце, моя кохана! Чуєш мене?
Ми насушили торбу сухарів і під час зимових канікул я прорвався крізь сніги до Зашматківки, викладав ті нужденні сухарики перед малим братиком і хоч плакати хотілося, дивлячись на його синьо-зелене, як в утопленика, нещасне личко, підбадьорював Марка:
— Тримайся, Маркусю! На фронті було нам ще трудніше! Отаких півтора сухарі на цілий день, а ще ж фашист б’є з усіх вогневих засобів і треба вистояти, дати відсіч! Розумієш, Маркусю?
— Ще б я не розумів, — заспокоїв мене брат. — У нас учитель-фронтовик без руки, то він нам усе розповідає, як і що, а також учить бути завжди, як товариш Сталін.
— Як хто?
— Ну, як наш вождь, генералісимус Сталін! Я ж писав тобі, як мене виділили на районну олімпіаду за вірш Миколи Бажана. Ось послухай.
Він став переді мною, смикнув догори головою, заплющив очі і, зриваючи кволий голосок, продекламував:
Країно! Як ширшає літ виднокруг,
Як повниться ділом, що ти тільки мариш!
Він з нами, він поруч, великий товариш, і вождь, і найближчий улюблений друг.
Ім’ям його жити й змагатись…
Горло малому пересохло, голос урвався, я притягнув брата до себе, обійняв за плечі.
— Гаразд, Маркусю, досить. Далі я й сам знаю. Ми цей вірш теж учили в школі.
— Я ще більше знатиму, — похвалився Марко. — Ось побачиш, Миколо!
— Вірю, Маркусю, вірю!
Може, так і треба: вмирати з голоду і співати пісню Ревуцького на слова Максима Рильського: „Льотом сталінським орлиним вождь показує нам шлях“?
Хто ж то знає? Я теж тоді співав разом з усіма.
В інституті, окрім занять, навалилося на мене стопудово ще те, що урочисто іменується „громадська робота“. Я відповідав за все на світі: за роботу профбюро, за сплату членських внесків, за випуск стінгазет, за організацію духового оркестру, за роботу наукових гуртків і факультетського наукового товариства, за створення каси взаємодопомоги, за побутовий сектор, за культсектор, за проведення суботників і організований виїзд студентів на копання буряків і ламання кукурудзи. Культпохід на п’єсу Вірти „Хліб наш насущний“ так само повинен був організувати я, це була вказівка інститутського парткому, точніше: самого секретаря парткому Івана Панасовича Михна, присланого до нас всього місяць тому „для зміцнення керівництва парткомом“. Добродушний доцент Барабаш, який до того був секретарем, чимось не задовольняв начальство, і ось скликано „розширене“ засідання парткому, на засідання прибув секретар обкому Климушняк, прозваний студентами „одноногим ідеологом“, привів з собою теж одноногого огрядного чоловіка і без зайвих балачок запропонував обрати його секретарем нашого парткому. Обрали ж, звичайно, одноголосно, всі присутні стали товпитися біля нового партійного начальства, щоб бодай доторкнутися до руки, чи хоч постояти поряд, я теж стовбичив у шанобливій черзі добровільних підніжків і попихачів, бо, крім інстинктів організованого натовпу, мав ще й свої власні мотиви: секретар звався Іван Панасович Михно і був майже точною копією мого доброго знайомого майора Гаврила Панасовича Михна, тільки й того, що набагато огрядніший. Та й те сказати: мабуть, Іван Панасович не пройшов тих концтаборів, що Гаврило Панасович, і тіло його не вмирало, а вільно розвивалося під сонцем Сталінської Конституції.
Я доволі нахабно пропхався до нового парткомівського секретаря, потиснув його руку, назвав себе, а тоді голосно, так що всі чули, бовкнув:
— Мав велику приємність майже весь сорок п’ятий рік служити разом з вашим братом Гаврилом Панасовичем. Вам відомо, де те пер він? Бо я, на жаль, втратив зв’язок з майором.
Новообраний секретар не кинувся до мене в обійми. Відскочити від мене, як од чуми, він теж не міг: на протезі не поскачеш. Порипівши протезом, мовчки перемірявши мене поглядом з ніг до голови й з голови до ніг, Михно з ненавистю в голосі відбуркнув:
— Який брат? Про що ви говорите? Хто ви такий взагалі?
— Я ж сказав вам, Іване Панасовичу: студент агрофаку Сміян, секретар факультетського партбюро.
— В мене немає ніякого брата, товаришу Сміян, — карбуючи слова, відрізав Михно. — Не було і не буде! Запам’ятайте це назавжди.
— Пробачте, — сказав я, зніяковіло відступаючи.
Але ж далеко не відступиш від свого найближчого партійного начальства. До того ж Михно одразу став завідувати кафедрою марксизму-ленінізму, де навіть рядові викладачі почувалися такими собі царками, необмеженими володарями наляканих студентських душ, що, мов грішники в чистилищі, безпорадно блукали в загадкових лісах партз’їздів, конференцій, ухилів, опозицій, блоків, угрупувань, і ніяк не могли впіймати тої жар-птиці, що звалася генеральною лінією.
Але знання студентські перевіряються тільки в кінці
