Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
— Яке ви мали право знімати стінгазету? — гримів Михно.
— Ця студентка розмальовує, яка радість для студента на буряках, а сама втекла звідти на присланій рідним батечком машині.
— Яке це має значення — хто написав? Поет Твардовський теж не був рядовим солдатом, але це не завадило йому створити безсмертний образ Василя Тьоркіна.
— А найголовніше, — усуваючись від дискусії про способи творення літературних героїв, сказав я, — найголовніше в тому, що я вважаю це писання, надто ж отой віршик — просто блюзнірством. „Сытный ужин“, „песни, танцы, хоровод“… По всій Україні голод, вмирають люди, знову могили на нашій землі, а ми хороводимо?
— Який голод? — тихо спитав Михно. — Це провокація! Тоді як партія робить усе для подальшого розвитку нашого сільського господарства, коли ми вже за всіма показниками наближаємося до рівня передвоєнних років, ви нам тут підсовуєте ворожі ідейки щодо якогось голоду. Звідки ви це взяли? З газет? З радіопередач? З висловлювань керівників?
— З листів рідних мені людей, — спокійно пояснив я. — Люди вмирають з голоду, не ждучи повідомлень про це в газетах і не виканючуючи довідок у міліції.
— Це ворожа пропаганда! Може, скажете, що й ви вмираєте з голоду, студенте Сміян?
— Я не вмираю. В містах картки гарантують мінімум для прожиття, а в селі? Там ніяких гарантій. На трудодні в цьому році не дали ні зернини.
— Вам доведеться дуже довго і наполегливо працювати над собою, студенте Сміян, — зітхнув Михно і запропонував оголосити мені партійну догану.
Прийнято одноголосно, і вже після фронтових поранень і нагород почалися нові поранення й нагороди мовби мирні, чи що.
Мабуть, щоб дошкулити мені ще більше, Михно особисто дав вказівку нашому партбюро організувати культпохід студентів агрофаку на п’єсу Вірти. Коли б на якийсь трофейний кінофільм, то студенти побіжать і без організовування, але на нудну п’єсу, на яку ніхто не йде, та ще п’єсу про хліб? Навіть Оксана відмовилася йти зі мною до театру, бо треба було відпрошуватися на роботі, щоб устигнути до початку вистави, а вистава чи й варта була таких клопотів, судячи з її назви.
Доля вже й не насміхалася, а знущалася з мене: в театрі я опинився поряд з Лесею Шепелявою. Хто розподіляв квитки? Випадково так сталося чи хтось підладнав навмисне? Найпростіше було б підвестися і взагалі піти звідси або хоч знайти собі інше місце. Та я прийшов занадто пізно, в залі вимкнули світло, пішла догори завіса, відступу не було, я ще раз повинен був стати жертвою цієї дівчини.
— Миколо, ви на мене не ображаєтесь? — зашепотіла Леся.
— За що б я мав на вас ображатись?
— Бо це я зробила так, щоб наші місця були поряд.
— Ви? Навіщо це вам знадобилось?
— Я хотіла попросити у вас пробачення.
— За що?
— Ну, за отой віршик.
— Дурниці! Справа не в віршику. Вже починається вистава.
Обіцяють, що сьогодні гратимуть Шабельська й Беркович. Давайте дивитися виставу.
— Коли хочете, то я й не сама його склала. Я насмикала по рядку в різних поетів, і ото таке вийшло.
— Гм. У кого ж ви понасмикували? Чи не в самого Твардовського?
— Я вже й не пам’ятаю. Може, й у Твардовського щось.
— Не має значення. Дивіться виставу.
— Але я хотіла, щоб ви на мене не сердилися.
— Вважайте, що не серджуся. Дивіться виставу.
Леся Шепелява була добродушна, гладка дівчина, досить здібна, але трохи розбалувана своїм походженням. Батько її, якийсь туз районного масштабу — чи то секретар райкому чи голова райвиконкому — опікувався своїм улюбленим чадом, мабуть, більше, ніж усім довіреним йому районом. Щотижня в коридорах інституту з’являлися меткі дядьки, які розшукували Лесю, коли ми сиділи на лекції, двері аудиторії ледь відхилялися, в щілині зблискувало бандиткувате око і сичливий шепіт, мов терпугом, перепилював голос викладача: „Шепеляву Лесю!“
Леся мерщій підхоплювалася, просила дозволу вийти, а найбільш цікаві студенти крадькома позиркували у вікна, щоб згодом розповісти, якою машиною цього разу — вантажною чи „газиком“— і приблизно що привезено з провіанту для нашої однокурсниці: ковбаси, шинка, сало, качки й кури, олія й мед, садовина й городина, пундики й мундики. Випивки не привозили ніколи, та для цього вистачало навіть куцої студентської стипендії, надто коли згадати, що шампанське коштувало ледь дорожче, ніж газована вода з сиропом.
Треба сказати, що Леся не була скнарою і все присилане татусем з’їдала, сказати б, колективно. Вона наймала велику квартиру у вдови якогось директора заводу, в тій квартирі вічно товклися наші студенти й студентки, мало не щотижня Леся влаштовувала вечірки з танцями під патефон, і на ті вечірки запрошувала десятки знайомих, ледь знайомих і зовсім незнайомих людей. Все це пило, їло, швендяло по кімнатах, в темних закапелках, в туалеті, на кухні обіймалися й цілувалися парочки, у залі розімлілі від музики кавалери запрошували дам на танго, фокстроти, польки і вальси, все кипіло, клекотіло, несамовитіло, все нагадувало мені весну на Рейні, американських солдат, молодих і голодних німкень, радісний шал життя на вчорашніх полях смерті.
На одну з тих вечірок після наполегливих запрошень Лесі потрапили й ми з Оксаною. Оксані не дали навіть присісти за стіл, один поперед одним студенти запрошували її до танцю, а я мимоволі став жертвою господині. Леся підливала мені в бокал, підсовувала найласіші шматки, кружляла довкола мене, обвивала, мов теплою хмарою, своєю увагою, доброзичливістю, може, й ще чимсь — я не зауважував того, дивився весь час на двері, що вели до тої кімнати, де танцювали, де була Оксана.
Леся врешті наважилася присісти біля мене, постежила мій погляд.
— Ви весь час дивитесь туди. Мабуть, ревнуєте свою дружину?
— Я думаю про те, чому там немає світла.
— Ну, це так усім хочеться. Для більшої інтимності. Вам не подобається?
— Коли всім хочеться, то до чого тут я?
— А ви знаєте, Миколо, що всі дівчата нашого курсу закохані в вас?
— Яке це має значення для будівництва комунізму? — віджартувався я.
— Вам жарти, а я… — Леся не договорила і зненацька зовсім іншим тоном,
