Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Його сліпе більмасте око повзало по мені, мов гидка личинка отруйної комахи, а здорове всвердлювалося в печінку й селезінку, вистежувало кожен мій порух, кожну тінь на обличчі. Малий Марко встиг мені повідомити, як кажуть про ці левченківські очі колгоспники: «Радянське око далеко бачить, а союзне близько».
Я не брав табуретки, не хотів сідати з цим чоловіком, тепер уже зрозумів, що даремно прийшов до нього, що нічого не проситиму в нього, бо в таких не просять.
— Матір хвалите, а живе вона в землі,—сказав я осудливо, — і весь колгосп у землі. Як же воно виходить?
— Все для фронта, все для перемоги!
— Фронту вже немає.
— Тепер в найкоротший строк залікувати рани війни!
— Хіба тут — не рана?
Левченко довго обмацував мене видющим оком, поклацав залізними зубами в зневажливій посмішці:
— Тут всі, хто перебував на окупованій території,—трохи виждавши, додав мстиво — А також репатріанти. Повинні думати, як спокутувати вину, а не про пундики-мундики! Пойняв, доблесний воїн! Для тебе ж знайдемо щось відповідне. Є плани?
Розкривати душу перед цим просмерділим од самогону негідником?
Та коли вже прийшов сюди, то випий чашу до дна, хоч який гіркий трунок у ній. Я все ж потягнув до себе табуретку, підсів до столу. Левченко мерщій набулькав мені в склянку смердючої каламуті.
— За співробітництво? — прискалив видюще око, а мертве повзало по мені, як біла пошесть.
— Коли колгосп допоможе поставити матері хату, тоді за співробітництво.
Левченко не встиг допити свій самогон, відставив склянку.
— Е-е, доблесний воїн, не пробуй на моїй доброті в рай в’їхати! У мене он скотина в землі, ферми треба будувати, а ти мені з хатою!
— Що ж. Обійдуся. Але матір в землі не покину.
— Значить, план є —кидати?
— Плани є. Поїду вчитися: заберу з собою дружину. Думаю, колгосп не заперечуватиме?
— Колгосп? А хто ж дружина, коли не секрет?
— Секретів немає. Оксана Григорович. Їй потрібна довідка, щоб одержати паспорт. Від кого це залежить?
— Довідки нібито видаю я. Але я їх на всяк случай не видаю нікому.
Правду кажучи, я втікав од Левченка. Це неусвідомлене, принизливе бажання з’явилося в мене при першому погляді на поховане в землю рідне село, тоді —в маминій землянці, зміцніло після Маркових слів про Оксану, стало майже панічним, коли рятував Оксану від зашморгу і коли сидів біля неї, грів її крижані руки і плакав її сльозами. Втікати, втікати звідси, вириватися з цього страшного підземного світу на волю, на простори, в безмежжя можливостей, сподівань, майбуття. Широка страна моя родная!.. Я другой такой страны не знаю…
Тепер виникло бажання втікати і від залізнозубого Левченка. Від кого ще? Гей, капітане Сміян, хто ти є, ким стаєш? Може, ти вже й не воїн, не чоловік, а той колобок з казки, що і від діда втік, і від баби втік?
Хоч як там було, від того, хто збезчестив Оксану, втікати я не мав наміру.
Прошугав у тоненьких хромових чобітках дванадцять кілометрів по глибоких снігах (кінські балабухи і запорошені снігом сліди полозків у Мазепинім яру і далі, за могилками, але ні людини, ні скотини, нічого живого в сивому степу), чоботи промокли наскрізь, а тоді змерзлися, взялися корою на ногах, але я вперто шугав далі і таки добрався за дві-три години до Потягайлівки, побачив знайомі ще з дитинства гостряки Татарських могил перед райцентром, тоді протупав по дерев’яному містку (невже зберігся в війну?) перед Луговою вулицею, Гулівером серед ліліпутів пройшов повз присадкуваті принишклі будиночки, на кожному з яких червоніла вивіска, що неодмінно починалася словом «рай»: райспожив-спілка, райфінвідділ, райпрокуратура; нарешті опинився на головній площі Потягайлівки, де до революції, казали, був великий базар, а за радянської влади збудували великий раймаг, поставили трохи дивну споруду з ще дивнішою назвою «Чайна», упорядкували, тобто порозвалювали всі колишні крамнички, ятки й торговельні склади, не зачепили тільки довгого, як ковбаса, будинку купця Дашка, де отаборилася районна міліція.
Так воно було й тепер. і раймаг, і чайна, і райвідділ міліції, і спадистий спуск до річки за міліцією, а від раймагу — дві вулички, на одній з яких — присадиста будівля райпарткому, на іншій — райземвідділ, райнаросвіта і нарешті—центр радянської влади в цих чорноземних селянських краях — райвиконком.
Це все я знав ще до війни, але тоді, здається, не було того, що тепер називалося «емгебе», і де його шукати тепер, я не знав. Та коли ти вже добрався до раймагу, то тут матимеш змогу довідатися про все на світі. Районний уповноважений емгебе? Так товаришу ж офіцер, ви вже, вважай, дійшли і прийшли! Отак як стоїте, то по праву руку райземвідділ. Знаєте? А далі — вглиб, там райнаросвіта. Теж знаєте? Отже ж ловко! А між ними — така собі хатка, Ну, може, й не хатка, а гарний дімочок, бо там жив один такий чоловік, що про нього й не скажеш всього сьогодні. Ну, так отам і наше емгебе. А ви, мабуть, над ними начальник? Коли щось не так, то звиняйте.
Я хотів утікати і ще міг утекти, а ці люди? Куди їм податися? Де порятуватися від рабського приниження перед кожним стрічним і поперечним, перед тим, що пригримлює на неспогаданій серед цих мертвих просторів машині, або засліплює очі такими золотими погонами, як у мене?
Вперед, народе, йди у бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!
Я виховувався на цих піснях, що не знали ні пощади, ні милосердя. Ні до себе, ні до свого батька, ні до матері. Я не зазнав милосердя. Та й від кого? Від усіх отих пивоварових і полубар?
Будиночок, на який мені вказано, зокола справді досить чепурненький і в час окупації тут могло б жити якесь велике цабе, але всередині не було й сліду від минулих розкошів, перша ж кімнатка, в яку я ступив, дихнула на мене задавненим духом казарми: дешевий тютюн, дешеве мило, людський піт і людська недоля в казенних запахах обмундирування. Цей дух пригнічує людину, надто не звичну до нього, та водночас і надає снаги, пробуджує в тобі сили, але це тоді, коли ти зжився з цим духом,
