Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Хоч і в замерзлих на кістку хромових чобітках, насилу тримаючись на змертвілих від холоду й від утоми ногах, я знову був тут капітаном Сміяном, бойовим офіцером, військовою кісточкою, доблесним воїном, чорти його бери!

Примітивна сільська грубка, в якій палахкотів вогонь, не зваблювала мене в цій нужденній кімнатці, я б протупав далі, до дверей збоку від грубки, коли б не зупинило мене кричуще безчинство, з яким душа моя не могла змиритися.

Перед грубкою, розманіжившись од тепла, на казенному стільці сидів сержант-мордоворот, у синьому картузі на круглій довбешці, при моїй появі не зворухнувся навіть, тільки по-комашиному крутнув якоюсь частиною ока, ближчого до мене, нахабно муркнув:

— По виклику? Прізвище?

Моя реакція була блискавичною.

— Встати! — злим шепотом наказав я. — і віддати честь, як належить! Ну?

Мордоворот, мабуть, уперше мав справу з таким ненормальним відвідувачем цієї понурої установи. Він зістрибнув із свого сідала, безладно хапався за великий, як підрешітка, картуз, сіпався й смикався руками й ногами, стілець перевернувся і лунко загримів у порожній кімнаті, наробивши такого шелесту, що той, хто ховався в глибинах будиночка, сполошився і закричав звідти стривожено:

— Що там у тебе, Пилипенко?

— Двері! — далі командував я мордоворотові, який, випнувши пузо, пробував трепетати переді мною, але не вмів трепетати, бо звик тільки топтатися по людях і збиткуватися над ними. — Кому сказано? Двері!

Сержант відчинив двері до свого начальства, відскочив убік, взяв під козирок, поштиво ждав, поки я переступлю поріг.

Тут було чистіше. Стіл, стільці, у кутку сейф кольору курячого пупа, на стіні портрет Сталіна, двоє вікон запнуті домашніми білими фіраночками, але вигляд псували грубі залізні грати, чорно розчепірені зверх шибок. За столом, безладно заваленим паперовим дріб’язком, копичилося щось булькате, вусате, червонощоке. Чим їх тільки тут відгодовували серед худих до синяви жінок і дітей України?

— Старший лейтенант Полубара? — не вітаючись, запитав я ще від дверей.

— Ну? Чим можу? — слова ледь перепихаються через губу, голос жирний, зневажливий.

— Зараз ми все вияснимо й уточнимо.

Я пройшов до столу, взяв стілець, сів навпроти Полубари, розстебнув шинелю. Хай цей гад побачить мої ордени. Та я забув, що на цих людей ніякі заслуги не діють. Булькаті очі дивилися на мене так само безвиразно, як і тоді, коли я стояв біля порогу застебнутий на всі ґудзики. Може, з цим типом і розмовляти треба було стоячи? Але ж мої ноги! Вони були, мов дерев’яні. Я постукав чобіт об чобіт, тоді поліз до кишені галіфе, і тільки цей мій порух примусив Полубару сіпнутися, і в булькатих очах промайнула тінь перестороги.

— Тут не курять! — поспішливо заявив він.

— А я не за портсигаром. Я за оцією штукою!

І я спокійно виклав перед Полубарою пістолет. В господаря кабінету повільно, майже непомітно повело праву руку до шухляди столу, але я був насторожі.

— Сидіти спокійно! — порадив я Полубарі.— Я кінчав кулеметне училище. Ще до війни. Тобто: військова освіта справжня. Забув представитись. Моє прізвище Сміян. Капітан Сміян. З Зашматкіаки. Відомо про такий населений пункт? Відомо. і мені все відомо. Підемо далі. Дивися сюди, слуга вітчизни. Сидячи в тилу, ти такої штуки, мабуть, не бачив. У вас у всіх що? Наган або «ТТ». Тому пояснюю. Це пістолет «вальтер». Абсолютно безвідмовний. В ста випадках зі ста, коли натискаєш на спуск, пістолет стріляє. Калібр звичайний, 6,35, однак куля легко пробиває такі, як оце тут, двері, про твій лоб казати годі.

На мій подив, Полубара не розгубився, не злякався, не змінив пози. Так само, ледь перепихаючи слова через жирні губи, повідомив спокійно:

— Незаконне зберігання зброї. Від трьох років і до найвищої міри. Плюс погрози працівникові органів.

— Щодо органів — можу проінформувати. З травня сорок п’ятого по січень сорок шостого виконував особливе завдання на території Західної Німеччини. Під командою комісара держбезпеки Козуріна. Далі. Пістолет іменний. Ось тут відповідна гравіровка. Звичайно є також документ, підписаний генерал-лейтенантом Телєгіним, членом Військової Ради у маршала Жукова. Запитання будуть?

— Тут командують не генерали, — нахабно заявив булькатий, — тут командуємо ми.

Генерали все ж на нього подіяли, інакше він би промовчав і не костричився, як горобець у попелі. Не мало значення, що з Козуріним я прибрехав: дядько його ні сном, ні духом не відав про моє існування, та й прізвище в нього було якесь інше, бо доводився він Козуріну дядьком по матері. Але вже почав лякати, то долякуй до кінця.

— Як ти тут командуєш, мені відомо, — сказав я Полубарі.— Найкраще було б просто пристрелити тебе, як собаку. і руки моя не здригнулася б. Домовимося ось як. Зараз ти подзвониш до Зашматківки, в контору колгоспу «Передовик», викличеш голову колгоспу Левченка і накажеш йому…

— В «Передовику» немає телефона, — швидко всунувся між мої слова Полубара, — в Зашматківці телефон тільки в сільраді.

— Вивчив Зашматківку навильот? Знавець? Тоді так. Дзвони до сільради і диктуй телефонограму. Ну? Стрілятиму без попередження. З метою самозахисту. Бо ти ж рвав з шухляди пістолет і хотів мене застрелити. Генерал Козурін мені повірить, бо вірять тим, кого знають. А хто тебе знає? Якийсь миршавий майор у області? Ну? Телефон!

Полубара потягнувся до телефонного апарата, що висів у нього за спиною точно під портретом Сталіна. Скільки кривди заподіяно з цієї чорної механічної скриньки, прикриваючись іменем вождя! Ось тобі, Марку, і «осінить». Ну, та тепер під цим портретом зробиться бодай одне добре діло.

— Викликай Зашматківку, — наставляючи «вальтер» на Полубару, командував я. — Так. Тепер: телефонограма. Голові колгоспу «Передовик» Левченку. Наказую негайно видати довідку для одержання пашпорту колгоспниці Григорович Оксані Левківні. Про виконання доповісти. Районний уповноважений МДБ СРСР старший лейтенант Полубара. Все. і сидіти тихо. Не пробуй нічого мені заподіяти. Генерал Козурін тебе під землею знайде!

* * *

Коли ти переслідуєш людей, то рано чи пізно стануть переслідувати й тебе. Ми народилися й виросли під грюкіт барабанів, які закликали до класової боротьби, згодом ми й самі били в ті барабани, вважаючи, що боротьба тільки проти когось, а не проти нас, що безпощадно нищити треба ворогів і чужі елементи, а тоді озирнулися й в очах нам почорніло: боротьба йшла вже проти нас, ворогами й чужими елементами ставали ми. і де ж ставали? Не в далеких краях, а на рідній землі. Чи ж за цією Україною тужив у фронтових снах поет Малишко, і тужили всі ми? Землянки, цілорічна каторжна робота за «голі» трудодні, сваволя Левченків і полубар, люди упослідженіші