Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Марксизм учить, що війни бувають справедливі й несправедливі. Щойно закінчилася, може, найсправедливіша війна в історії. і що ж? Справедлива закінчилася, а неправедна триває далі, ведеться вже й не проти народів, а проти кожного: і проти отих людей, що, живучи в землі, будують соціалізм, і проти моєї Оксани, і проти мене, виходить, хоч я нібито й переможець і герой.

Оксану бив дрож. Я вкрив її ковдрою, тоді зверху ще й своєю шинелею, тяжке сукно, пронизане духом велетенських просторів, поволі зігрівало Оксанине тіло, та чи ж зігріється її душа і чим зігріється? Хіба що словами.

Я не наполягав на розповіді, не домагався визнань, мовчки гладив Оксанині руки, терпляче ждав її слів, хоч знав усе й так.

Відправив її тоді саму, пустив у жорстокий світ без захисту, вмовляв сам себе, що так буде краще, що додому треба повертатися добровільно й з усіма, з тисячами і мільйонами, а не з непокірливими одиницями, яких жде недовір’я, зневага, а то й кара. Невже був тоді такий наївний? А може, дбав тільки про власний спокій, не хотів накликати на себе гніву начальства?

Оксана не докоряла мені. Може, й краще, що зазнала тої самої долі, що й мільйони цілі? і на фашистську каторгу, як усі, і з фашистської каторги теж, як усі. Тоді везли, як рабів, а тепер зустрічали, як рабів. Табори, колючий дріт, перевірки, підозри, погрози. Солдати, свої рідні, тюкали й свистіли на дівчат, коли ті були в штанях, обзивали «німецькими підстилками», плювали услід. Вже на першому кордоні біля Ельби перестали вони всі зватися людьми, а звалися «репатріантами», і так через усі кордони до самого дому, а тут теж ти тільки «репатріантка», з’явись у район до уповноваженого емгебе, здай репатріантську довідку і сиди в своїй землянці, не смій зворухнутися з місця, ще й хвали бога, що не опинилася в таборах, не заслали тебе у вічну мерзлоту, до моржів і тюленів. Вона спробувала похвалитися капітаном Сміяном, пригрозити ним. Кому? Не вони бояться — їх повинні лякатися всі. Якийсь капітан? Зітремо на порошок, на попіл, пустимо за вітром! Ти, нікчемна репатріантка, фашистська підложниця, ще наважуєшся нам загрожувати якимсь капітаном! Вона зламалася від нелюдського страху, що терзав її на всій хресній путі з неволі додому і терзав ще нещадніше вже й удома, де навіть рідна мати не могла помогти своїй доньці. Малий Марко похвалився їй, що Микола вже пише їм з Берліна, і дав адресу. Вона писала мало не щодня, але відповіді не було, та, може, і її листи забирав з пошти той страшний чоловік, що наганяє страх на весь район. Не було рятунку, не зоставалося надії. Страх поселився в її душі; заполонив, заволодів нею, обезвладнив, паралізував, той страх виявився могутнішим і за любов, і за справедливість усіх нас, переможців, це вже був страх не одинокої розгубленої душі, а та темна всезагальна сила, яка керувала всією країною і народом, умами, переконаннями, душами, вірою, словами і літерами, чорнилом і фарбами, світлом і тінню; цей страх робив рабами геніїв, слухняними дітьми героїв, возносив лакеїв і ламав горді натури.

Чого ж можна було вимагати від нещасної дівчини, наділеної єдиним даром — красою, що стала її прокляттям? Скільки й пам’ятала себе Оксана, вона несла свою красу, як тяжкий хрест, — ні радості, ні свободи, ні надій. Вічне переслідування, вічна гонитва, вічна втеча. То поліцаї, то німці, то американські негри, то вже й свої. Куди подітися, куди податися? Утекла б назад до тебе, так скільки ж кордонів і колючого дроту поміж нами! і вже коли й маленький лист не пролетить крізь ті загорожі, то як же пробитися душі людській?

Я не стерпів, зірвався:

— Хто він? Як його звуть?

— Не треба! Це страшний чоловік!

— Не такий страшний чорт, як його малюють. Ім’я! Невже ти думаєш, що в нас немає справедливості?

— Його звуть Полубара. Старший лейтенант. А тільки не зачіпай його, однаково нічого не доб’єшся.

— Оксанко, так не можна. З негідниками треба боротися. Он мати твоя, розказують, рогачем од поліцаїв одбивалася.

— А я не вмію! Така вже народилася. Ну, що мені робити? Ну, вбий мене, раз я така!

— Я вб’ю цього Полубару.

— Не зачіпай його. Це страшний чоловік.

— Я захищу тебе від усього світу — так і знай!

* * *

Марко тоді, здається, вчився в третьому класі, але й згодом я так і не вибрав часу, щоб спитати його, чи вчили вони в старших класах про війни справедливі й несправедливі. Забув, а треба було б спитати.

* * *

До Потягайлівки, нашого райцентру, було дванадцять кілометрів. Добиратися — на власних двох. Я вирішив піти до голови колгоспу Левченка. Може, дасть підводу, та й взагалі—рано чи пізно доведеться познайомитися. Країна повинна знати своїх героїв, негідників теж.

В тій половині хати Сіроокого, що слугувала колгоспною конторою, дві молоді жінки (я не знав їх, а може, не впізнав) запекло торохтіли рахівницями, побачивши мене, заціпеніли від блиску золотих погонів і золотих ґудзиків і на моє запитання про голову Левченка дружно замахали руками, вказуючи на іншу половину хати. Я повернувся до сіней, постукав у дебелі двері, пофарбовані в червоне, ніхто не відгукнувся на мій стук, довелося натиснути на клямку і ввійти непрошеним. Ще й не переступивши порога, я майже вперся в широкий стіл, що перегороджував велику кімнату з двома вікнами, перегороджував і відгороджував кожного, хто ввійде, від того, хто тут живе, хто спить он там під далекою стіною на широкому дерев’яному ліжку, а нині возсідає на тім боці столу в вельможній самотині, в самовпевненості й неприступності, мов за паризькою барикадою.

Левченко, а це ж звичайно був він, сидів по той бік столу і сміявся залізними зубами до високої пляшки, наполовину заповненої сивою непрозорою рідиною. Перед ним — біла тарілка з рожевим салом, череп’яна миска з квашеною капустою, велика паляниця і ніж біля неї, але не відрізано ще навіть окрайця.

За війну я всього набачився, але таке навдивовижу було навіть для мене. Зате Левченко почувався, мов риба в воді. Він одразу все побачив, все збагнув і все зрозумів.

— А-а, доблесний воїн? — без здивування прохрипів він. — Прийшов представитися і заявитися? Хвалю! Тягни табуретку, сідай. Для знайомства що треба — випити? Чи,