Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон
Він прийшов на зламі двох століть із сільської Шотландії лірика Роберта Бернса, чітко виобразився в історичних романах шотландця ж Вальтера Скотта, пустив глибоке коріння, відлунав і завмер, лишивши Теннісона догравати фанфарні Байронові мажори на елегійній лірі. Двадцять років самовладного панування романтичного роману не пройшли без сліду і для novel. Вальтер Скотт показав себе не тільки аматором середньовіччя, а й пильним спостережником. «Вік Вікторії» вже не плакав сльозами герцогинь і покоївок, як плакали за короля Джорджа IV, над злигоднями бездоганних Скоттових героїв, але ретельність, з якою славетний шотландець вимальовував подробиці староанглійського пейзажу, будівництва, обстави, одежі, і громадські права, яких він надав у письменстві всьому парощенню британського суспільства, перемандрували, звільнені від історизму, до побутового роману великих і малих, ранніх і пізніх вікторіанців. Діккенс і Теккерей, Шарлотта Бронте і Джордж Еліот, Троллоп і Кінґслей, Мередіт і Гарді піднесли за п'ятдесят літ спливання «вікторіанської ери» на небачену доти височінь життєписну novel. Хоч які відмінні між собою складом розуму і хистом, але всі — тверезі люди з обмеженою берегами Британії уявою, реалісти і тоді, коли траплялося братися до історичного сюжету, в цьому тісному куті острівного побуту не проминули вони найпослідущого паростка соціальної системи, жодного типового обличчя, ні одного пересічного почуття. Мікроскоп і скальпель, знаряддя їх праці, добулися в заховані темники громадянства і вивели перед очі загалу дрібниці окремого існування. Дуже рідко — спокійно віддане спостереження безстороннього глядача, звичайно ж — іронічна або обурена реакція мораліста чи філософа-скептика на суспільний нелад, на індивідуальний порок, їх роман сполучив майстерство слова з соціологією та політикою і отак присвоїв собі нову функцію — бути засобом до морального впливу, полегшити злидні, навчити і остерегти.
Тридцять літ буяла novel. Інтроспективна поезія Роберта Бровнінґа, — другий ступінь лірично-філософської романтики Шеллі і Кітса, — потужний Свінбернів класицизм, містичний медієвізм прерафаелітського братства, не вийшовши поки що за межі віршованої мови і малярства, не завадили неподільним тріумфам реалізму в романі. Він похитнувся лиш одночасно із зрушенням державних та суспільних підвалин вікторіанської Англії, в сімдесятих роках, коли її свідома острівна відокремленість доходила краю в мистецтві, так само як і в побуті. Королівство двох європейських островів з розпорошеними по всьому світу колоніями почало тоді перебудовуватися на одностайну імперію. Родовите шляхетство швидко поступалося місцем верховодам комерції і промисловості, в затишок, королівських ідилій» вдирався стугін машин, гомін страйків. Чимраз гучніше висловлювались думки про потрібність і можливість реформ. З порога нової доби види їлась вільна далечінь прийдешнього, принадна й загрозлива, ладна здійснити палкі прагнення і здібна на руїнницький підступ. Люди таких антрактів в історії втрачають рівновагу своїх статечних попередників, багато сперечаються, кидаються наосліп творити нові цінності і нові ідеали. їх мистецтву властива несталість — тим затяжніша, чим довше тривав період спокою, бо старі художні форми не відмирають відразу, а зрушений грунт не зразу приймає нове.
Сімдесяті і вісімдесяті роки 19-го віку саме й були яскравою перехідною смугою в розвитку англійського письменства, зокрема роману. Ні великосвітський Мередіт, ні сільський Гарді, останні вікторіанці, ще не сказали на ту пору свого кращого слова. В жанрі novel писав і занглізований американець Генрі Джеймс, заплутуючись дедалі безпорадніше в павутинні психологічного аналізу. З творчістю ж найпізніше прибулих — Джорджа Ґіссінґа, що вподобав собі мізерію лондонської бідноти, та Джорджа Мура, який на той час удавав із себе натураліста, — від побутового роману відгалузилося ще дві парості. Але необмеженій владі реалізму вже приходив кінець. Як вісниця майбутнього оновлення суспільства і роману року 1872 з'явилася і не пройшла непомічена утопія «Erewhon» Семюеля Батлера, щоправда, зрозумілого й оціненого належно тільки в 20-му віці. Згодом Волтер Патер в «Епікурейці Марії» та «Примрійних портретах» переклав таки високий романтичний пафос Рескіна і прерафаелітів на куту мову розповідної прози. Його успіх виявив, що молодша генерація сприймає життя багато романтичніше, ніж те дозволяла громадська думка. Скрізь по літературних салонах і світських вітальнях пішла слава про естетів і естетство. Вільям Морріс дав привід до жвавіших пересудів своїм пристрасним і войовничим естетичним реформаторством, збираючи навколо себе в авдиторіях тана міських майданах юрби ворогів і прихильників. Незабаром Вайлд, символісти і декаденти рішучим викликом ухваленим смакам притягли увагу ще ширших кіл до нового руху.
В оці роки, коли занепадала novel і прокидався неоромантичний romance, в гарячий час літературного розбрату, і вирушив третій «світовий шотландець», один з тієї романтичної молоді, у свої уявні мандри. Темпераментом Стівенсон не належав до хитачів будь-якими основами, отже красномовні маніфести не супроводили ні першої його ескапади, ні дальших від'їздів. Не втручаючись у баталію за відсвіження письменства, байдужий до примх літературної моди, він звернувся через голови розпалених суперечників до молодих сил своєї доби, зачарував дітей і зворушив те дитяче, що не вмирає в жодній дорослій людині. Повні всяких-можливих пригод, здебільшого цілком правдоподібних, тільки «розташованих щільніше, ніж те буває в житті», описи його примрійних подорожей мали, на його думку, впливати на читачеві нерви так само, як переміна повітря діє на фізичне здоров'я. «Без найменшої незручності транзиту» читач такої книжки втікає разом з Ті автором від набридлого їм обом оточення, бачить безліч дивних і подивугідних речей, зустрічається з очайдушними смільчаками, з чарівними красунями, і нарешті, перемігши за годину дозвілля непереборні, здавалося, перешкоди, дістається вдоволений до жаданого «раю повінчаного кохання» (W. L. Phelps. The Advance of the English Novel. London,
