Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон
— Я вам скажу, хто ви такий, — ознайомив він. — Ви розбійник, чоловіче, нахабний і зухвалий розбишака й волоцюга. Я провів з вами тільки годину. Але, повірте, я відчуваю, як мене це зганьбило! А ви сиділи за моїм столом, їли й пили. А тепер мене вже нудить від вас. Уже світає, і пора нічній пташці на своє сідало. Ви підете попереду, чи за мною?
— Як ваша ласка, — відказав поет, підводячись. — Щодо вашої порядності я не маю сумніву. — Він у задумі допив з келиха. — Але я хотів би сказати те саме й про ваш розум, — додав він, постукавши себе пальцями по лобі. — Хоча вік своє робить. Мозок твердий стає і негнучкий.
Старий з почуття самоповаги рушив перший; Війон ступав ззаду, застромивши пальці за пояс і насвистуючи.
— Хай Бог має вас у своїй ласці, — сказав на порозі власник Бризету.
— Прощавайте, татусю, — відказав Війон, позіхнувши. — Щиро дякую за холодну баранину.
Двері зачинилися за ним. Над білими дахами сходив світанок. За студеним і незатишним ранком мав настати такий самий день. Війон зупинився серед вулиці й задоволено потягнувся всім тілом.
«Ну й тупий же стариган, — подумалось йому. — Але цікаво, скільки можуть коштувати оті його келихи?»
РОБЕРТ-ЛУЇС СТІВЕНСОН[100]
І
Ім'я Стівенсонове в малій у нас пошані. Українською мовою Стівенсона майже не видавали, а в російській перекладній літературі, що донедавна була нам, мабуть, чи не єдиним вікном у чужий світ, автор «Острова Скарбів», «Рятівника занапащених суден» [101] і «Листів з Вайліми» за останні десятиліття втратив багато променів своєї колишньої слави. У вісімдесятих і дев'ятдесятих роках минулого віку його романів не цуралися такі російські журнали, як «Вестник Европы», Русский вестник», «Вестник иностранной литературы». Але незабаром Стівенсонова літературна спадщина перейшла в Росії незаперечною власністю до видавництв для юнацтва. Скорочена, спрощена або покалічена в потворних перекладах, заяложена хваткою цікавістю, вона домоглася тепер притулку на полицях дитячих бібліотек, упокоїлася серед вікового родинного мотлоху в закамарках горищ, якщо не чекає — котрий уже раз? — побіч не менш безталанних творів Майн-Ріда і подібних до нього письменників того присуду долі, що врятує її від пороху, від дощів, морозу та спеки тротуарних книгарень. Ні, не погані ці сусіди для «Мастера Баллантре» [102] і «Чорної стріли» — «Стрільці в Мехіко» чи то «Кенілворс», усі однаково побиті, пошарпані, всі в незліченних плямах, зазначках і підписах, слідах нестриманого захоплення кількох поколінь. Тільки ж Стівенсонова творчість і в нас заслуговує на добрий переклад, на гарне видання, а найголовніше — на увагу та повагу новітнього читача — юнака, дорослого чи старого.
На батьківщині письменниковій їй судилася незмірно краща доля. Успіх випав Стівенсонові на перших же його кроках по літературній ниві, і двадцять вісім томів його оповідань, романів, нарисів, листів і віршів давно обросли, як безсмертними квітами, живими донині легендами. Майже ніхто з англійських дослідників Стівенсонового спадку і досі не забуває одної з них — легенди про «Острів Скарбів» та Ґладстона. Обтяжений літами й турботами, прем'єр-міністр вікторіанської Британії, вернувшись якось уночі з парламенту після запаморочливого засідання, побачив на столі в кімнаті своїх унуків розгорнуту книжку. То був свіжий нумер дитячого часопису, де вперше з'явився на люди такий прославлений потім Стівенсонів роман. Машинальний перегляд, початкові рядки: «Сквайр Трелоней, доктор Лайвсей та інші джентльмени просили мене розповісти докладно, з початку до кінця, усе про «Острів Скарбів…» [103] і — і спритний хлопчина-оповідач Джім Токінс переміг і відгомін парламентських баталій, і опівнічні позіхи. Уже розвиднілось, коли «ясновельможний» читальник згорнув книжку, не відірвавшись від неї, доки не дочитав останнього розділу «Острова Скарбів». Не менш коштовному свідченню знайшлося почесне місце у «Spicilege» Марселя Швоба. Так само була ніч, але бриніли вікна вагона, грюкало залізо, вибухала пара. «Treasure Island» правив Швобові за дорожню розвагу. Читання почалося при світлі вагонної лампи, і тільки на світанку підвів подорожник очі від захватної вигадки. Йому ввижався Джон Сілвер, з широким, як шинка, обличчям, він бачив синє у передсмертній задусі лице п'яного капітана Флінта, бачив вирізане з Біблії зачорнене сажею папіряне кружальце — в долоні Довгого Джона і розмаяне вітром волосся — на мертвому черепі Аллардайса. Він чув передзвін ланцюгів на шибеницях у Карному Докові, чув шалений вереск Сілверового папуги: «Червінці! Червінці! Червінці!» І тоді, за його словом, зрозумів він, що піддався сугестії неабиякого таланту, що відтепер не даватимуть йому спокою «образи ще не знаного кольору», «ще ніколи не чуті звуки». За «чарівного майстра ніжної і мрійної прози» визнав Стівенсона, під час найбільшої своєї пишноти, сам вибагливий Оскар Вайлд, щоб згодом, відбуваючи кару у в'язниці, поставити його понад усіх тодішніх англійських письменників. У листі з Редінґської в'язниці до незрадного друга позбавлений громадських прав Вайлд жахався думки, що вийде на волю, не маючи права назвати своєю власною ні одної книжки. Йому ж хотілося б назвати своїми «Флобера, Стівенсона, Бодлера, Метерлінка, Дюма-батька, Кітса, Марло, Чаттертона, Колріджа, Анатоля Франса, Ґотье, Данте, Ґете». Нікого з недавнього свого пантеону — ні Рескіна, ні Патера, ні Морріса. Жодного з обох великих своїх сучасників — ні Мередіта, ні Гарді. З англійців своєї доби — тільки Стівенсона, на другому місці, поміж Флобером і Бодлером!
Звичайно, ті тридцять з чимсь років, що стоять між нами і датою смерті Стівенсона, запровадили не одну увагу до цієї високої оцінки. Життя створило собі вищі високості, старими шляхами мистецтва пройшли нові герої. Важка хода тубільних і позабританських
