Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон

інтересом на це перехрестя кількох вулиць — подивився на кожну з них, чи не побачить, як чвалують чорні тіні на снігу, прислухався, затамувавши подих, чи не почує вовчого виття з боку річки. Він пам'ятав, як мати розповідала йому, тоді ще малюкові, цю історію і показувала місце, на якому те трапилося. Його мати! Якби знаття, де вона живе, то хоча б сякий-такий, а притулок йому був би на ніч. Він вирішив, що завтра ж таки поцікавиться цим, ба навіть сходить побачитися з нею, горопашною жіночкою! Отак роздумуючи, він дійшов до місця призначення — останньої надії своєї на нічліг.

У будиночку було суціль темно, як і в сусідніх, але коли він постукав кілька разів, то почув рух усередині, потім прочинилися двері й чийсь обережний голос спитав, хто тут. Поет назвав себе лунким шепотом і з осторогою став чекати, що буде далі. Недовго й чекав він: угорі нараз відчинилося вікно, і на поріг вихлюпнули відро помиїв. Війон передбачав можливість чогось такого і стояв, якомога щільніше притиснувшись до дверей, та однаково його забрьохало від пояса й до стіп. Штани зразу ж почали крижаніти на ногах. Смерть від холоднечі й застуди дивилась йому просто в лице. Він згадав, що з самого малечку був схильний до сухот, і спробував кахикнути, — чи не почалось уже. Але поважність небезпеки спонукала його взяти себе в руки. Відійшовши добрих кілька сот кроків від дверей, де з ним так нечемно повелися, він зупинився, приклав пальця до носа й став роздумувати. Йому бачився тільки один спосіб знайти собі нічліг — це самому залізти в дім. Він уже й примітив такий будинок неподалік, куди начебто легко можна було б забратись, отож у тому напрямку й завернув, тішачи себе думкою, що й покій у них ще не вистиг, і на столі стоять рештки вечері, і там можна буде перебути найчорніші години ночі, а вранці на відході ще й прихопити з собою оберемок вартнішого посуду. Він навіть прикидав, які наїдки та напої волів би там знайти, і коли так ото розмірковував про улюблені смаколики, на пам'ять йому спала смажена риба, викликавши усмішку, але й пройнявши жахом.

«Повік мені не скінчити цієї балади», — подумав він і раптом здригнувся вже від іншої згадки.

— Клята жирна голова! — аж вигукнув він і сплюнув на сніг.

У будинку, що його мав на прикметі Війон, було ніби темно, але коли він пильніше приглянувся, то завважив проблиск світла за щільно заштореним вікном.

«А ч-чорт! — подумав поет. — Не сплять! Якийсь книжник чи святобливець, хай йому всячина! Чи ж не можуть вони напитись і лягти спати, задаючи хропака, як їхні сусіди? І на яке лихо тоді вечірній дзвін і бідаки-дзвонарі, що натужуються на мотузках у дзвіницях? І нащо тоді здався день, коли всю ніч сидіти? А щоб їх у дибиці взяли! — Він осміхнувся, побачивши, куди веде його така логіка. — Що ж, у кожного свій клопіт, — докинув він подумки, — і коли вже вони не сплять, то, їй-Богу, є всі підстави чесним чином домогтися вечері й обвести диявола круг пальця».

Війон сміливо підступив до дверей і впевнено постукав. В обидвох попередніх випадках він стукав боязко, трохи остерігаючись привертати надмірну увагу. А що цим разом він передумав силоміць вдиратися в дім, то вже стукіт у двері здавався справою зовсім мирною і невинною. Відляск його вдарів дивовижно розкотистою луною розбігся по будинку, так ніби там було абсолютно порожньо, але ще не встигла завмерти луна, як почулась розмірена тверда хода, потім звук відсовуваних засувів, і ось уже одна стулка дверей широко розчинилася, наче господар не боявся ніякого підступу. Перед Війоном постав високий мускулястий худий чоловік, єдине що трохи зігнутий у плечах. Голова його була масивна й правильної форми, ніс приплеснутий при основі, однак з тонким переніссям, що прилягало до сильної і рівної стяжки брів; навколо рота й очей видніла тонка сітка зморщок, а все обличчя обмережувала густа сива борода, підстрижена чітким квадратом. При світлі миготливої лампи в руці воно виглядало, можливо, шляхетнішим, ніж насправді, але все-таки то було гарне обличчя, більш поважне, аніж розумне, і водночас енергійне, просте й відкрите.

— Пізнувато ви стукаєте, добродію, — чемно промовив старий дзвінким голосом.

Війон зіщулився і почав якнайпокірніше вибачатись: у такі скрутні хвилини, як ця, жебрак у ньому брав гору, а обдарованість його збентежено никла.

— Ви змерзли, здається, — мовив далі старий, — і зголодніли. Тож заходьте.

І він доволі шляхетним жестом запросив гостя ввійти.

«Якесь велике цабе», — подумав поет, тимчасом як господар, поставивши лампу на вистелену кам'яними плитами підлогу передпокою, засував усі засуви.

— Ви вже даруйте, але, я пройду перший, — сказав він, упоравшись із дверима, і провів гостя нагору до великого покою, який обігрівала жарівші й освітлювала велика лампа, що звисала зі стелі. У покої було майже порожньо: тільки буфет із позолоченим посудом, декілька грубезних фоліантів та у простінку між вікнами — рицарський обладунок. На стінах висіли майстерно виткані гобелени, що зображували на одному розп'яття, а на другому — сценку з пастухами й пастушками біля струмка. Над коминком було прикріплено щит з гербом.

— Посидьте отут, — сказав старий, — а я, з вашого дозволу, залишу вас на часинку. Я один сьогодні вдома, тож мені доведеться самому пошукати вам попоїсти.

Ледве господар вийшов за двері, як Війон схопився з крісла, на якому зразу був сів, і почав розглядатись по кімнаті, звинний і пронюшливий, мов той кіт. Він зважив на руці позолочені глечики, перегорнув усі фоліанти, придивився до герба на щиті й до тканини, якою було оббито сидіння крісел. Поет встиг розсунути штори на вікнах і побачити розкішні кольорові вітражі на шибках, де було увічнено військові подвиги, наскільки він розгледів. Тоді став серед покою, набрав повні груди повітря, роздув щоки і, крутнувшись на підборах у такій позі, ще кілька разів розглянувся на всі боки, ніби вбираючи в пам'ять усі деталі обстави.

— Сервіз на сім посудин, — сказав він уголос. — Якби їх було десять, я б ризикнув. Добрячий будинок, та й старий господар нічого собі, присягаюся всіма святими!

Почувши цю мить ходу в коридорі, він хутенько шаснув назад у крісло й почав смиренно гріти ноги біля червоної жарівні.

Господар уніс таріль з м'ясом в одній руці, а глек з вином у другій. Таріль він поставив на стіл, кивнув гостеві ближче присунути крісло і, взявши з буфета два келихи, наповнив їх