Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон

— Як тепер уже їй краще, — озвався Нортмор, — то, може, ти й без мене обійдешся? Доброї ночі, сер.

Сказавши це, він зник серед заростей. Я розпалив багаття, бо вже не боявся італійців, які навіть не зачепили нічого з моїх скромних пожитків, і, хоч як приголомшила Клару нещодавня вечірня трагедія, мені вдалося — переконуючи, підбадьорюючи, втішаючи й узагалі вдаючись до тих простих засобів, що були в мене напохваті, — трохи заспокоїти її і скріпити на силі.

Уже настав світанок, коли раптом з лісу розкотився гострий свист. Я схопився на ноги, але цю мить почувся голос Нортмора, що спокійнісіньким тоном гукнув:

— Сюди, Кесілісе, тільки сам-один! Я маю щось тобі показати!

Я поглядом порадився з Кларою і, діставши її згоду, вибрався з улоговинки. Трохи віддалік я побачив Нортмора, що стояв, спираючись на дерево. Помітивши мене, він рушив у напрямку берега. Я майже наздогнав його лише на узліссі.

— Дивись! — сказав він, зупинившись.

Ще кілька кроків, і я вибрався з лісу. Холодне і ясне ранкове світло огортало такий знайомий мені краєвид. Від будинку залишився самий почорнілий кістяк: дах запав усередину, один фронтон завалився, а на всі боки від недавньої споруди смугасто тяглися шрами випаленої трави. У непорушному повітрі світанку над згарищем ще курів просто вгору густий дим, а в оголених стінах тліла чимала купа головешок, наче вуглини на ґратках. У морі ж побіля острівця дрейфувала вітрильна яхта, від якої жваво прямував до берега човен з матросами.

— «Рудий ерл»! — скрикнув я. — Якби хоч на півдоби раніше!

— Помацай свої кишені, Френку. Ти при зброї? — поцікавився Нортмор.

Я так і зробив, після чого, слід гадати, смертельно зблід.

Мого пістолета не стало!

— Тож бачиш, ти в моїй обладі, — мовив він. — Я забрав твою зброю вчора ввечері, коли ти клопотався біля Клари. Але сьогодні вранці — осьо — я повертаю тобі пістолета. Можеш не дякувати! — скрикнув він, підносячи руку. — Я не полюбляю таких штучок. Тепер ти тільки ними й можеш мене роздратувати.

Він рушив через обмілини до берега, назустріч човнові, а я йшов за кілька кроків позаду. Проходячи перед будинком, я пристав на мить глянути на те місце, де впав містер Гадлестон. Але там не було ані сліду його самого, ані краплини крові на землі.

— Ґреденська драговина! — кинув мені Нортмор.

Він не зупинявся, аж поки ми дійшли до останнього виступу над берегом.

— Далі, будь ласка, не треба, — озвався він. — Ти не хотів би одвести її до особняка в маєтку?

— Ні, дякую, — відповів я. — Я спробую дістатися з нею до пастора у Ґреден-Вестері.

Прова човна зашурхотіла, врізавшись у надбережний пісок, і з борту скочив матрос із линвою в руці.

— Хвилинку, хлопці! — гукнув Нортмор, а тоді додав тихіше, щоб чув тільки я: — Краще ти нічого не кажи їй про це.

— Навпаки! — заперечив я. — Вона дізнається про все, що я зможу розповісти.

— Ти не розумієш, — відказав він з неабиякою гідністю. — Це не буде для неї ніяким відкриттям, вона цього й сподівається від мене. Прощавай! — докинув він, кивнувши головою.

Я простяг йому руку.

— Вибач, — сказав він. — Це слабовілля, я знаю, але я не можу допустити, щоб воно зайшло надто далеко. Не хочу ніяких цих сентиментальних дурниць — сивоголовий блукалець біля вашого каміна й усе таке інше. Я волію протилежне: маю в Бозі надію, що більш ніколи в житті не побачу вас обох.

— Що ж, хай Бог тебе благословить, Нортморе! — сказав я цілком щиро.

— О, звісно, — відказав він.

Він спустився на берег, і матрос, що був на березі, допоміг йому сісти в човна, тоді відштовхнув прову й сам скочив на борт. Нортмор узявся за стерно. Човен піднесло на хвилях, і весла в ранковому повітрі різко й розмірено зарипіли в кочетах.

Коли зійшло сонце з-за моря, вони вже подолали майже півдороги до «Рудого ерла», а я все стояв і дивився їм услід.

Ще два-три слова, і моїй розповіді кінець. Через кілька років Нортмор загинув, б'ючись під стягами Ґарібальді за визволення Тиролю[94].

НОЧІВЛЯ ФРАНСУА ВІЙОНА

Переклад Ростислава Доценка

Був один з останніх днів листопада 1456 року. В Парижі затято й безжально йшов сніг. Часом знімався віхолою вітер, розганяючи на всі боки сніжинки, часом западала тиша, і тоді незліченні пластівці снігу, безгучно кружляючи в чорноті нічного повітря, спокійно покривали місто. Бідному людові, що зводив угору погляд з-під намоклих брів, доводилось дивуватись, відкіля він, цей сніг, береться. Магістер Франсуа Війон, ще стоячи надвечірньої пори біля вікна таверни, висунув такі два припущення: чи то це поганський Юпітер скубе гусей на Олімпі, а чи це святі янголи линяють. Йому, всього лишень бідному магістрові мистецтв, зазначив він, не личить брати на себе сміливість остаточного висновку, коли йдеться про божественні матерії. Старий блазнюватий кюре з Монтаржі, що був серед їхнього товариства, тут-таки поставив юному пройді пляшку вина на честь жарту й тих кривлянь, якими його супроводжувано, і заприсягся своєю сивою бородою, що він і сам у Війоновім віці був таким блюзнірським щеням.

Повітря було холодне й колюче, бо земля тільки трохи підмерзла, а сніжинки падали великі, вологі й липкі. Місто наче загорнулося простирадлом. Ціле військо могло б вільно промаршувати через нього з краю в край, і ніхто не почув би тупоту ніг. Якщо в небі пролітали припізнілі птахи, то острів серед міста їм, певне, бачився великою білою латкою, а мости — тонкими білими шворками на чорній стяжці річки. Високо вгорі сніг обсів усі рельєфні виступи на соборі, заповнив безліч ніш, численні статуї свої химородні чи освячені голови прикрасили білими намітками. Фантастичні фігури перетворилися на довгі, дивовижно обвислі носи. На краях фронтонів понаростали скривлені набік подушки. У проміжках між подувами вітру з церковної паперті чулося приглушене скрапування води.

Своя пайка снігу припала і кладовищу Сен-Жан. Належним чином були вкриті всі могили, високі білі дахи навколишніх будинків пишалися своїм статечним вбранням, а достойні городяни давно вже повкладалися в ліжка, напнувши на себе ковпаки, такі самі білосніжні, як і покрівлі їхніх осель. На всій цій місцині ніде не світилося, тільки слабенько блимала лампа на церковних хорах і від коливання її хиталися туди-сюди тіні. Перед десятою годиною з'явилася нічна варта з алебардами й ліхтарем; вартові, поплескуючи руками, пройшли далі,