Лист незнайомої - Стефан Цвейг

сльози, скапували краплинки, і кожна влучала в саме серце. Але потемніле серце не озивалось жодним звуком; воно нечутно всмоктувало в себе чужу вологу, впивало, як губка, і ставало дедалі важче, набухало, розросталося у тісній грудній клітці. Так воно повнішало й повнішало, аж поки власна вага почала його тягти вниз, напинати зв’язки, сіпати за напружені м’язи. Все дужче давило наболіле велетенське серце, аж ось (ох, як же ж боляче!) воно зрушило з місця й почало помалу опадати. Не зразу, не рвучко, а тихо-тихесенько відривалося воно від волокон м’язів, дуже повільно, не так, як камінь або дозрілий плід: ні, наче губка, насичена вологою, западалося воно все глибше й глибше, у щось невиразне, в порожнечу, в небуття, кудись униз, за межі його істоти, в якусь бездонну, безбережну ніч. І враз зробилося страхітливо тихо на тому місці, де щойно було ще тепле набрякле серце: там тепер зяяла пустка, панував жах і холод. Не чути було стукоту, не сочилися краплі: все замовкло, вмерло. І, ніби в чорній труні, лежало в тремтячих грудях незбагненно німе ніщо.

І таке яскраве було те почуття, яке прийшло вві сні, таке велике збентеження, що старий, прокинувшись, мимоволі вхопився рукою за лівий бік грудей, чи не зникло й справді серце. Проте, слава Богу, там щось глухо, ритмічно билося під його пальцями, та все ж здавалося, наче ті глухі удари лунали в порожнечі, а серця не було. Він відчував щось дивне: наче раптом позбувся власного тіла. Його вже не мордував біль, жоден спогад не шарпав наболілих нервів, все в ньому заніміло, заклякло, закам’яніло. «Як же це так? – думав він. – Адже щойно мене так усе мучило, всередині пекло, давило, кожний нерв сіпався… Що ж зі мною сталося?» Він довго вслухався в своє тіло, мов у порожнє дупло, чи не ворухнеться там щось. Але там не шуміли вже ніякі бурі, ніщо не капало, не стукало – все затихло й завмерло. Ніщо вже не мучило, ніщо не давило, ніщо не боліло: там, мабуть, порожньо й чорно, мов у дуплі вигорілого стовбура. І враз йому здалося, що він уже помер або щось у ньому вмерло, – так німо застигла в його жилах кров. Холодне, мов труп, лежало його власне тіло, і він боявся доторкнутися до нього теплою рукою.

Старий вслухався в себе: він не чув, як з-над озера долинали до його кімнати удари годинника, не помічав, як густішали сутінки. Насувалася ніч, пітьма поступово викреслювала речі з кімнати, що кудись відпливала; нарешті погас у темряві й клаптик неба, який ледь яснів у чотирикутнику вікна. Старий не помічав цього: він вдивлявся тільки в пітьму своєї душі, вслухався лише в свою внутрішню порожнечу, неначе у власну смерть.

Враз у суміжній кімнаті вибухнув радісний сміх, засяяло світло, один промінь його бризнув крізь щілинку трохи відхилених дверей. Старий злякано схопився з місця: дружина, дочка! Зараз вони побачать його на канапі, почнуть розпитувати. Він квапливо застебнув піджака й жилета: навіщо їм знати про його напад, що їм до нього?

Та дружина й дочка не шукали його. Вони, видно, квапились: гонг уже втрете настирливо кликав їх до вечері. Мабуть, вони переодягалися: старий чув крізь відхилені двері кожен їхній рух. Ось вони висувають шухляди, ось брязнули каблучки на умивальнику, ось стукнуло об підлогу скинуте взуття, і тим часом ні на мить не стихала розмова: старий, що принишк у своїй кімнаті, аж надто чітко розрізняв кожне слово, кожен склад. Спершу вони говорили про своїх кавалерів, кепкуючи з них, про якусь дрібну пригоду в дорозі, – безжурно перекидалися словами й одночасно вмивались, зачісувались, чепурилися. Нараз мова зайшла про нього.

– Де ж це тато? – запитала Ерна, й сама здивована, що так пізно згадала про нього.

– А звідки я знаю? – відповів голос матері, сердитої вже на саму згадку про нього. – Мабуть, чекає вже внизу і всоте перечитує біржовий бюлетень у франкфуртській газеті – адже ж його більше ніщо не цікавить. Думаєш, він хоч раз подивився на озеро? Йому, бач, тут не подобається, так він і сказав мені вдень. Хотів, щоб ми сьогодні ж виїхали.

– Сьогодні?… Чого це? – То був знову Ернин голос.

– Не знаю. Хто його збагне? Тутешнє товариство його не влаштовує, і ці панове не до вподоби – мабуть, і сам почуває, який він поруч них незугарний. Просто соромно дивитись на нього – костюм завжди зім’ятий, комірець розстебнутий… Ти б сказала йому, щоб він хоч увечері трохи одягався пристойніше, тебе він ще слухає. А сьогодні вранці… Як він визвірився на лейтенанта через ту запальничку, – я ладна була крізь землю провалитися.

– Еге ж, мамо… що то таке було?… Я сама хотіла вже вас спитати… Що то було з татом?… Я ще ніколи не бачила його такого… я аж злякалася…

– Ет, просто він був не в гуморі… Може, впав курс на біржі… а може, тому, що ми розмовляли по-французькому… Він не зносить, коли іншим весело… Ти хіба не помітила: як ми танцювали, він стояв коло дверей, мов душогуб за деревом… Виїхати! Негайно виїхати! І тільки тому, що йому так раптом забаглося!.. Коли йому тут не подобається, то хай хоч нам не заважає веселитися. Але мені байдуже до його примх, нехай собі каже і робить, що хоче.

Розмова припинилась. Мабуть, вони закінчили вечірній туалет, бо двері в коридорі відчинилися, почулася хода, клацнув вимикач і погасло світло.

Старий непорушно сидів на канапі. Він чув кожне слово. Але дивна річ: це вже його не вражало, анітрохи не вражало. Невгамовний механізм, що раніше так калатав, так шаленів у грудях, тепер зовсім затих – мабуть, зламався. Ніщо вже не здригнулося в ньому від цього гострого дотику. Не було ні гніву, ні