Лист незнайомої - Стефан Цвейг

опам’ятався після наркозу, лікарі, зважаючи на його небезпечний стан, покликали до кімнати дружину й дочку, яких тим часом повідомили про операцію. Синюваті повіки через силу піднялися. «Де я?» – питав погляд, спрямований на білі стіни чужої кімнати.

Тоді, щоб зробити йому приємність, дочка нахилилася над його блідим, запалим обличчям. І нараз у погаслих зіницях щось стрепенулося. В них спалахнула іскорка світла: це ж вона, його дитина, безмежно люба дитина, гарна й ніжна, його Ерна! Гірко стиснені вуста повільно, дуже повільно ворухнулися – усміх, ледь помітний, давно забутий усміх торкнувся кутиків рота. І, зворушена тією радістю, що так тяжко пробивалася в ньому, вона схилилася нижче, щоб поцілувати бліду, безкровну батькову щоку.

Та раптом – чи то нудотний запах парфумів щось йому нагадав, чи примерклий мозок сам вихопив з пітьми забуту мить – обличчя хворого, що тільки-но сяяло щастям, жахливо змінилося: безбарвні вуста гнівно зціпилися, рука під ковдрою смикнулася, наче хотіла випручатися й відштовхнути щось гидке; все покалічене тіло затремтіло з хвилювання.

– Геть… геть… – пробелькотіли невиразно, та все ж зрозуміло помертвілі вуста. І така страшна відраза проступила в посудомлених рисах хворого, який наче хотів від чогось утекти й не міг, що лікар стривожено відсторонив жінок.

– Він марить, – шепнув він, – краще залиште його самого.

Тільки-но вони вийшли, на обличчі в старого знову з’явився стомлений, сонний вираз. Він іще дихав – груди хрипіли, здіймаючись щоразу вище, щоб набрати в себе повітря, яким дихає все живе. Та швидко вони втомилися добувати ту гірку поживу. І коли лікар приклав вухо до серця старого, воно вже перестало боліти.

Невидима колекція
Епізод періоду німецької інфляції

Через дві зупинки після Дрездена до нашого купе підсів старенький пан, ввічливо привітався з усіма, а мені кивнув особо, ніби давньому знайомому. Спочатку я не впізнав його, але, щойно він із легенькою усмішкою назвав своє ім’я, я відразу ж пригадав: він був одним із найвідоміших берлінських антикварів і в мирні часи я не раз оглядав і купував у нього старі книги й автографи. Ми трохи порозмовляли ні про що. А потім він раптом сказав:

– Я таки мушу розповісти вам, звідки їду. Бо ця пригода – найдивніше, що трапилося зі мною, старим антикваром, за тридцять сім років діяльності. Ви, мабуть, самі знаєте, як тепер ведеться в торгівлі творами мистецтва, відколи гроші знецінюються швидше, ніж вивітрюється газ: скоробагатьки раптом відчули сильне захоплення готичними мадоннами, інкунабулами,[43] старовинними гравюрами й картинами. Скільки не продай – їм усе мало, часом навіть доводиться боронити власне майно, щоб не винесли з хати геть усе. Бо вони готові купити в тебе останній ґудзик із рукава і лампу з письмового столу. Тому постачати нові товари стає дедалі важче, – вибачте мені будь ласка, за те, що називаю «товарами» речі, які для людей, як ми з вами, так багато важать, але це підленьке плем’я кого хочеш призвичаїть бачити у чудовій венеціанській гравюрі лише відповідник певної суми в доларах, а в рисунку Ґверчино[44] всього-на-всього інкарнацію кількох купюр по сотні франків. Від нахабної наполегливості цих фанатичних покупців дуже складно рятуватися. І ось знову настав момент, коли у мене вигребли весь товар і мені хотілося опустити завіси на вікна, щоб не терпіти цього сорому і не бачити, до чого дійшло наше старе благородне ремесло, яке ще мій батько перейняв від діда, і ось тепер у мене в крамниці залишився лише суцільний непотріб, який давніше не поклав би собі на візок зі старим мотлохом навіть вуличний тандитник.

У цій безвихідній ситуації я вирішив погортати наші старі записи, щоб спробувати виманити у когось із колишніх покупців той чи інший дублікат. Такий список клієнтів, особливо в наш час, складається переважно з покійників, тож таким чином мені небагато вдалося досягнути: більшість із тих, чиї прізвища я знайшов у списках, змушені були розпродати своє майно з аукціону або ж померли, а ті нечисленні, які залишилися, переважно нічим не могли допомогти. Але при цьому я раптом натрапив на цілу пачку листів від одного з наших старих клієнтів, про якого згадав тільки тому, що він від початку Першої світової війни, тобто від 1914 року нічого в нас не замовляв і не надсилав жодного запиту. Це листування розпочалося – слово честі, я не перебільшую – майже шістдесят років тому. Він купував ще у мого батька і навіть діда, але я не міг пригадати, щоб він зайшов до крамниці хоча б раз протягом усіх тридцяти семи років моєї діяльності. Усе вказувало на те, що він належить до особливої категорії специфічних, старомодних і дивакуватих німців, майже зниклих сьогодні, їх любили зображати на своїх картинах Менцель[45] чи Шпітцвеґ,[46] і вони зрідка трапляються ще і тепер у невеличких провінційних містечках. Його надзвичайно акуратні послання були написані ідеальним каліграфічним письмом, а цифри підкреслені червоним чорнилом під лінійку – аби уникнути непорозумінь, він писав кожну цифру двічі. Для своїх послань переважно використовував лише вирвані з книг чисті сторінки, а надсилав листи у вивернутих сподом старих використаних