Лист незнайомої - Стефан Цвейг

У мене на спині виступив холодний піт від споглядання того, як цей старий, не підозрюючи про свої втрати, захоплено вихваляв порожній листок паперу і з точністю до міліметра показував нігтем на штампи колишніх власників, які існували тільки в його фантазії. Від жаху мені перехопило подих, і я не знав, що йому казати. Але коли розгублено подивився на обох жінок, то знову побачив благально складені руки старенької, яка перелякано тремтіла. Тоді я зосередився і почав виконувати свою роль.

– Нечувано! – нарешті спромігся я на слово. – Прекрасний відбиток.

І відразу ж його обличчя засяяло від гордості.

– Це ще нічого, – тріумфував він. – Ви ще не бачили «Меланхолії». А «Страсті» – винятковий екземпляр, такого якісного більше не існує. Ось, дивіться сюди, – і його пальці знову обережно провели по поверхні уявного зображення. – Ця свіжість, ці насичені теплі кольори. Цілий Берлін разом із усіма панами торговцями і музейними директорами став би з ніг на голову, аби отримати цей примірник.

Цей безперервний тріумфаторський монолог тривав понад дві години. Я навіть не можу передати вам, наскільки моторошно було переглядати разом із ним ці сто чи двісті порожніх шматків паперу або ж неякісних репродукцій, які у пам’яті цього бідолаги, який ні про що не здогадувався, були прекрасними. Жодного разу не збившись, він описував один за одним екземпляри своєї колекції, ретельно зупиняючись на кожній деталі і вихваляючи їхню неповторність. Невидима колекція, давним-давно розвіяна вітром, продовжувала жити в уяві цього зворушливого обдуреного чоловіка і залишалась яскравою, а його пристрасні описи були настільки переконливими, що я і сам майже повірив у його слова. Тільки один-єдиний раз страшна небезпека пробудження перервала цей впевнений сомнамбулічний потік захоплень: описуючи пробний відбиток «Антіопи» Рембрандта, який і справді мав бути дуже коштовним, він знову нахваляв чіткість штрихів, але коли з любов’ю водив руками по паперу, повторюючи контури рисунка, раптом не відчув під пучками пальців знайомих заглиблень. І тут на його обличчя набігли зморшки, а в голосі зазвучала невпевненість:

– А це справді «Антіопа»? – розгублено пробурмотів він, на що я відразу ж відреагував і квапливо вихопив у нього з рук порожній листок, а тоді заходився захоплено описувати гравюру, яка і в моїй пам’яті зберігалася з усією точністю деталей.

Обличчя сліпого знову засяяло, невпевненість зникла. І чим більше я вихваляв, тим помітніше розквітали у цьому грубуватому покаліченому старому доброзичливість і щирість, глибока і наївна радість.

– Нарешті я маю справу з фахівцем, з людиною, яка усвідомлює вартість моїх папірців. Ви завжди з недовірою ставилися до того, що я всі гроші витрачав на свою колекцію, і це правда: усі шістдесят років я не дозволяв собі ні вина, ні пива, ні тютюну, не їздив нікуди, не ходив до театру, не купував книг. Усі гроші відкладав на ці картинки. Але побачите самі – коли мене не стане, ви будете багатими, найбагатшими у цілому місті, такими ж, як найбагатші дрезденці, тоді ви зрадієте, що я був таким божевільним. Але, поки я живий, ні один папірець не буде винесено за поріг – спершу мають винести мене, а потім уже мою колекцію.

А його рука при цьому ніжно погладжувала давно спорожнілі папки, ніби щось живе. Це було жахливо, але водночас зворушливо, бо за весь час війни я ні разу не спостерігав виразу справжнього щастя на котромусь із німецьких облич. Поряд із ним стояли дружина і донька, дуже схожі на постаті однієї з гравюр відомого німецького майстра, де жінки прийшли до гробу Спасителя, щоб із жахом і водночас із глибоким радісним екстазом вірних побачити, що камінь відсунуто, а гріб порожній. Так і ці передчасно постарілі, виснажені і нещасні провінціалки стояли, мов зачаровані, і спостерігали за дитячою радістю старого – вони самі не знали, сміятися їм чи плакати. Такої зворушливої картини мені ще не доводилося бачити. Але старий ніяк не міг насититися моїми похвалами і знову й знову перебирав свої папки, жадібно вслухаючись у кожне моє слово. Тож для мене стало неабиякою полегкістю, коли папки нарешті відсунули набік і на столі з’явилася кава. Але моє зітхання, полегшене і повне докорів сумління, було дрібницею у порівнянні з бурхливою радістю старого, який ніби помолодшав років на тридцять! Він розповідав історії про те, як купував екземпляри своєї колекції, як натрапляв на несподівані знахідки, а потім самостійно, відмовляючись від сторонньої допомоги, знову брав у руки ту чи іншу папку і шукав потрібне зображення. Його радість нагадувала алкогольне сп’яніння. А коли я сказав, що мушу вже йти, він перелякався, почав тупотіти ногами, як ображена дитина, і кричати, що так не можна, я ж не подивився ще й половини. Жінкам ледве вдалося переконати його не затримувати мене довше, щоб я не запізнився на свій потяг.

Після тривалого опору він таки піддався на вмовляння, ми почали прощатися, і його голос став зовсім м’яким. Він взяв у руки обидві мої долоні, а його пальці з усією чутливістю, притаманною сліпим, виражали глибоку вдячність, погладжуючи мої пальці, вони ніби хотіли дізнатися про мене більше і виразити почуття, які неможливо описати словами.

– Ви влаштували мені справжнє свято своїми відвідинами. Неймовірне свято, – почав він, і відчувалося, що він справді зворушений до глибини душі, я ніколи не забуду його обличчя у момент, коли він казав це. – Для мене було так чудово нарешті знову показати свої картинки справжньому знавцеві. Але ви повинні знати, що ви недаремно приїздили сюди, до мене, бідного старого сліпця. Я обіцяю вам перед дружиною, вона буде свідком, що допишу в своєму заповіті додатковий пункт, згідно з яким ваша крамниця буде проводити аукціон моєї колекції. Саме вам випаде честь розпоряджатися цим нікому невідомим скарбом, аж поки він розійдеться по