Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Він не розмовляв із ними того вечора, а вони не звернули уваги на те запекле, стиснуте, мов кулак, мовчання. Не попрощавшись, він знов піднявся до своєї кімнати, ліг у ліжко й погасив світло. Набагато пізніше прийшла дружина після веселої розваги: гадаючи, що чоловік спить, вона роздягалася поночі. Незабаром він почув її важкий безжурний віддих.

Старий, на самоті з собою, широко розплющеними очима вдивлявся в безмежну порожнечу ночі. Поруч лежало щось у темряві й глибоко дихало; він намагався пригадати, що цю жінку, яка ось тут дихає з ним одним повітрям, він знав колись молодою і жагучою, що вона йому народила дитину і була зв’язана з ним найглибшою таємницею крові; він силував себе думати, що це тепле й м’яке тіло поруч нього, яке можна було досягти рукою, було колись життям у його житті. Але дивна річ: згадки ці вже його не хвилювали. І він слухав подих дружини так само, як плюскіт хвиль об набережну рінь, що долинав крізь відчинене вікно. Все було якесь далеке й не мало ваги, залишилось тільки випадкове й чуже сусідство: все минулося, навіки минулося.

Ще тільки єдиний раз він затремтів: поряд, у доччиній кімнаті, тихесенько, наче крадькома, рипнули двері. «Отже, сьогодні знов», – подумав він і відчув ще один легенький гарячий укол у серце, яке вважав уже за мертве. На мить там щось задрижало, як дрижить нерв, поки цілком умре. Потім і це минуло: «Хай собі робить, що хоче! Що мені до неї?»

І старий знову поклав голову на подушку. Пітьма лагідніше окутувала наболілі скроні, цілющий синій холодок уже просочувався в кров. І швидко неглибокий сон огорнув знесилену свідомість.

Прокинувшись уранці, дружина побачила його вже в пальті й капелюсі.

– Куди це ти? – запитала вона сонно.

Старий не обернувся: він байдуже впихав у валізку нічну сорочку.

– Ти ж знаєш, я їду. Беру тільки найпотрібніше, решту можете вислати.

Дружина злякано підвелася. Що це? Вона ще ніколи не чула, щоб він так говорив: слова виривалися крізь зціплені зуби різко й холодно. Вона зіскочила з постелі.

– Ти й справді хочеш їхати?… Стривай… ми поїдемо теж… Я вже сказала Ерні…

Та він тільки крутнув головою.

– Ні… ні… Лишайтесь… не треба. – І, не озираючись, рушив до дверей. Щоб натиснути на клямку, йому довелося поставити валізу на підлогу. І тієї короткої миті старий згадав: отак він тисячі разів відставляв свою валізу із зразками перед чужими дверима, перше ніж вийти, зігнувшись у низькому поклоні й покірно пропонуючи свої послуги надалі. Але тут він не мав уже ніяких справ, тому обійшовся без поклону. Не сказавши ні слова, не озирнувшись, він підняв валізу й зачинив двері між собою й своїм минулим життям.

Мати й дочка не зрозуміли, що сталося. Але цей раптовий, рішучий від’їзд стурбував обох. Вони зараз же послали навздогін йому, в рідне місто на півдні Німеччини, листи з докладними поясненнями з приводу прикрого непорозуміння. Майже ніжні листи; вони розпитували, як йому їхалося, як здоров’я, навіть ладні були негайно кинути Гардоне й вернутися додому. Він не відповідав. Вони писали знов, телеграфували: відповіді не було. Тільки з контори прийшла сума, згадана в одному листі – поштовий переказ із печаткою фірми, без листа, без вітання.

Таке незрозуміле, гнітюче становище спонукало їх вернутися швидше. Хоч вони й дали телеграму, їх ніхто не чекав на вокзалі, дома теж нічого не було приготоване: старий, сказали слуги, неуважно кинув телеграму на стіл і пішов собі, не лишивши ніяких доручень. І вже аж як вони сиділи за вечерею, нарешті стукнули вхідні двері; обидві схопилися й побігли йому назустріч: він глянув на них здивовано – видно, забув про телеграму, – але якогось особливого почуття не виявив, байдуже сприйняв доччин поцілунок, зайшов із ними до їдальні й так само байдуже вислухав їхню розповідь. Однак ні про що не розпитував, мовчки смоктав сигару, на запитання відповідав скупо, або й зовсім пускав їх повз вуха; він наче спав з розплющеними очима. Потім важко підвівся й пішов до своєї кімнати.

Так було і в подальші дні. Даремно занепокоєна дружина пробувала поговорити з ним: що дужче вона на нього напосідалася, то впертіше він ухилявся від розмови. Щось у ньому замкнулося, стало неприступне, відгородилося від дружини й дочки. Він іще обідав з ними за одним столом, виходив до гостей, але сидів мовчки, заглиблений у свої думки. Він був до всього байдужий, і коли гостям серед розмови траплялося глянути йому в очі, їм ставало моторошно, бо його мертвий погляд тупо дивився повз них.

Навіть цілком чужі скоро почали звертати увагу на його дивну поведінку. Знайомі, зустрічаючи його на вулиці, крадькома штовхали одне одного ліктями: він, один із найбагатших людей у місті, скрадався, мов жебрак, уздовж мурів, у зім’ятому, перекривленому капелюсі, в піджаці, притрушеному попелом із сигар, кумедно хитаючись за кожним кроком і майже завжди щось мурмочучи собі під ніс. Коли з ним віталися, він злякано підводив очі, а коли хтось озивався, він дивився на нього порожнім поглядом і забував подати руку. Спочатку багато хто думав, що старий оглух і треба до нього звернутись голосніше. Але він був не глухий, тільки не міг так швидко отямитися зі свого внутрішнього сну, а серед розмови знову впадав у дивне забуття. Тоді очі його раптово гасли, він уривав розмову на півслові і йшов, спотикаючись, далі, не помічаючи навіть, як він цим дивував людей. Видно було, що він насилу