Лист незнайомої - Стефан Цвейг
– Assez joué pour vous. Maintenant je veux danser moi-même.[41]
Всі весело погодились, пари розійшлися, і маленьке товариство розбрелося по кімнаті.
Старий знову отямився: тепер треба щось зробити, щось сказати! Не стояти таким вайлом, не бути таким нестерпно зайвим! Дружина саме проходила повз нього, трохи засапана з натуги, та проте дуже задоволена. Гнів несподівано додав йому сміливості. Він заступив їй дорогу:
– Ходімо, – нетерпляче прохрипів він, – мені треба поговорити з тобою.
Вона вражено глянула на нього: на його блідому чолі виступили краплі поту, очі неспокійно блукали. Що йому треба? Чого йому забаглося саме тепер її турбувати? У неї вже розтулилися вуста для якоїсь ухильної відповіді, але в його поведінці було щось таке напружене, таке загрозливе, що вона, раптом пригадавши його недавній вибух гніву, знехотя пішла-таки за ним.
– Excusez, messieurs, un instant![42] – вибачилась вона спершу перед чоловіками.
«У них вона просить вибачення, – гірко подумав старий, – а переді мною не вибачились, коли встали з-за столу. Я для них собака, ганчірка, на яку можна наступити ногою. Але їхня правда, їхня правда, коли я все це терплю!»
Вона чекала, суворо звівши брови; наче учень перед учителем, стояв він перед нею, і губи в нього тремтіли.
– В чім справа? – запитала нарешті вона.
– Я не хочу… не хочу… – забелькотів він безпорадно, – не хочу, щоб ви… щоб ви зналися з тими людьми…
– З якими людьми? – перепитала вона, вдаючи, що нічого не зрозуміла, й зміряла його обуреним поглядом, наче він образив її саму.
– З отими он, – кивнув він люто присадкуватою головою в бік зали. – Мені це не до вподоби… Я не хочу…
– Чому ж це?
«Завжди цей інквізиторський тон, – думав він злісно, – ніби я її служник». І, ще дужче хвилюючись, пробелькотів:
– Я маю свої підстави… вагомі підстави… Мені не подобається… Я не хочу, щоб Ерна розмовляла з тими людьми… я не зобов’язаний пояснювати все…
– Коли так, то дуже жалкую, – кинула вона бундючно. – Я вважаю, що вони всі три чудово виховані, прекрасні люди, і волію їхнє товариство, ніж те, яке ми маємо вдома.
– Прекрасні люди!.. Ці нероби… ці… ці… – Гнів стискав йому горло. Нараз він тупнув ногою. – Не хочу… забороняю… розумієш?
– Ні, – відповіла вона незворушно. – Нічого не розумію. Не знаю, чому я повинна дитині псувати втіху…
– Втіху!.. Втіху!.. – він похитнувся, наче його хто вдарив, обличчя в нього спаленіло, на чолі виступив холодний піт, рука потяглася по палицю, щоб спертися на неї чи вдарити. Але він її забув. Це зразу протверезило його. Він опанував себе, й на серці в нього раптом потеплішало. Він підступив ближче, наче хотів узяти її за руку. Голос його пом’якшав, став майже благальний. – Ти… ти мене не розумієш… Я ж нічого не хочу для себе… Я прошу у вас лиш одного… це моє перше прохання за багато років: їдьмо геть звідсіля… геть, до Флоренції, до Рима, куди хочете, мені однаково… Вирішуйте самі куди… але геть звідси, прошу тебе… поїдьмо… поїдьмо звідси… сьогодні ж… сьогодні… я… я більше не можу цього витримати… не можу.
– Сьогодні? – Вона здивовано глянула на нього й нахмурилась. – Сьогодні їхати? Що за химерне бажання?… І тільки тому, що ці панове тобі неприємні! Зрештою, тебе ж ніхто не примушує зустрічатися з ними.
Та він і далі стояв перед нею, благально піднявши руки.
– Я не можу цього знести, кажу тобі… не можу, не можу. Не допитуйся чому, прошу тебе, але повір, що я не можу цього знести… не можу. Хоч раз у житті зробіть щось для мене, однісінький раз!
У сусідній кімнаті знову затарабанили на роялі. Вона глянула на нього, мимоволі вражена його відчаєм; але ж який він невимовно смішний, маленький, товстий чоловічок з червоним, мов рак, обличчям, з каламутними, підпухлими очима, з піднятими вгору тримтячими руками, що стирчали з надто коротких рукавів; прикро було бачити його таким жалюгідним. Співчуття згасло, і вона холодно сказала:
– Це неможливо. Ми пообіцяли сьогодні поїхати з ними на прогулянку… а від’їздити завтра, коли ми заплатили за три тижні… з нас будуть сміятися… Я не бачу ані найменшого приводу до від’їзду… Я лишаюся тут, і Ерна теж…
– А я можу їхати собі, правда?… Я вам тут тільки заважаю… заважаю… втішатися!
Цим глухим криком він спинив її на півслові. Його присадкувате, огрядне тіло випросталось, руки стислись у кулаки, на чолі зловісно засіпалась набрякла жилка. Здавалося, він зараз або ще щось скаже, або вдарить. Та раптом він рвучко обернувся, швидко подався перевальцем до сходів і майже побіг нагору, дедалі швидше, наче втікав від погоні.
Старий, важко дихаючи, спинався сходами: аби лише